Баба Докія та небезпечна ложка

На ярмарку люди продають усяке: хустки, глечики, курей, старі образи й нові плітки. Але найцінніше там - не товар. Найцінніше час, бо коли тобі треба дуже швидко втекти за найближчі кущі, обов’язково знайдеться дід, який захоче торгуватися повільно, шанобливо і за всіма законами предків. Так сталося з бабою Докією.

Докія була жінка поважна. Лікувала травами, припарками, шепотами й таким поглядом, що навіть хребет випрямлявся і питав, чи можна йому вже йти на роботу. До неї йшли з усім: у кого спину скрутило, у кого чоловік язика розпустив, у кого корова на душу наступила. А сама Докія одного ранку прокинулась і зрозуміла: біда. Кашлянула - а звучить так, ніби три дні покійників відспівувала, а на четвертий її ще й на крилас вигнали.

Біда невелика, але підступна. Після вчорашнього церковного співу й сварки з дяком за кривий голос у неї боліло горло. А знахарське горло - то робочий інструмент. Ним треба шепотіти, сварити, благословляти, лякати хвороби й пояснювати дурним людям, що вони дурні, але ще не безнадійні. Докія поклала руку на груди, кашлянула й сказала: - Треба підмастити.

У сінях стояв глечик. Не простий. З галицькою сметаною, яку їй напередодні привезла родичка. Докія називала її сметаною святої Галичини. Не тому, що її піп кропив, а тому, що така вона добра була, що після першої ложки людина починала вірити, що життя ще має сенс, а густа та сметана була така, що ложка в ній не тонула, а стояла, ніби війт на сільському зборі.

Докія з’їла ложку "для горла". Потім другу - "щоб голос повернувся з честю". Третю - "щоб шепіт був м’який". Четверту - "щоб хвороби мене чули й боялися". А далі рука пішла сама: Докія ще тільки думала "досить", а ложка вже знову в глечику стояла, як сват на порозі. Так пів глечика й щезло - не від жадібності, а виключно з лікувальною метою.

Вона витерла губи, подумала, що голос і справді став ніжніший, і сказала: - Оце ліки. Не те що ваші гіркі настоянки, від яких язик сиротою стає. Живіт її вислухав уважно. А тоді вирішив, що теж має право голосу.

Пішла Докія на ярмарок по вовняну хустку. Хотіла купити собі таку, щоб і від вітру, і від чужого ока, і щоб сусідки бачили: знахарка ще не стара, а мудра і в теплій тканині. Тільки стала вона між підводами, як у животі почалося щось неспокійне. Спершу тихо, ніби хтось пересунув лаву. Потім голосніше, ніби в корчмі одночасно заговорили шинкар, війт і три вдови, яких ніхто не питав.

У череві заграли цимбали. Потім бубон. Потім, здається, маленька трембіта. А під важким подолом уже просилася на волю ціла ватага гуцульський весільних музик. Докія зупинилася, випросталась і зробила таке обличчя, ніби щойно побачила ангела. Насправді вона побачила значно практичніше видіння: кущі бузку за останнім возом. Але між нею і тими кущами стояв дід Мирон.

Мирон продавав хустки, що його жінка ткала. Стояв біля підводи гордий, поважний, з руками за поясом, наче від нього залежало не менше, ніж схід сонця над Карпатами. Для Мирона торг був не продажем. Торг був мистецтвом, службою і способом довести, що він ще живий, хитрий і вміє людину довести до сказу по-доброму. Докія наблизилася до Мирона, напружившись усім тілом, як тятива на луці, бо знала: відпустиш зараз хоч один м’яз - і ярмарок побачить таке, чого не бачив від заснування села.

- По чому хустка? Мирон назвав ціну в мідяках. - Беру. Мирон аж побілів. - Докіє, ти що робиш? - Купую. - Та бачу, що купуєш. Але як?! Де "дорого"? Де "ти мене обдираєш, старий чорте"? Де "хай тобі грець із твоєю ціною"? Ти що, ярмарок зневажаєш?

Докія посміхнулась усмішкою людини, в якої усередині вже пишеться остання воля. - Мироне, бери мідяки. - Ні, - сказав Мирон твердо. - Так не годиться. Я ж не міський крамар якийсь, щоб мовчки товар віддавати. У нас порядок. Я кажу дорого, ти лякаєшся, я ображаюся, ти йдеш, я кличу, ми обоє кричимо, люди дивляться, тоді Бог бачить, що ярмарок живий.

Вона стояла так, ніби вона не жінка, а переповнений ставок, де гребля уже молиться. - Мироне, я тобі подвійну ціну дам. Мирон перехрестився. - Подвійну? Бабо, ти мене при людях ховаєш! Як я візьму подвійну без торгу, завтра скажуть: Мирон уже не ґазда, а стара груша, з якої навіть вітер плодів не струсить. Мені тоді тільки на піч лягати й чекати, поки кури спадок ділитимуть.

Докія вдихнула. Живіт у цей момент теж вдихнув, але якось загрозливо. - Мироне, - сказала вона тихо, - душа моя зараз стоїть окремо й молиться, щоб ти замовк. А тіло вже домовляється з найближчим кущем. - О! - зрадів Мирон. - Оце вже схоже на торг. Є біль у голосі. Але треба більше образи.

Жінка вже хотіла плюнути на хустку, на торг, на весь ярмарок і бігти туди, де люди не ставлять запитань. Але раптом глянула на Мирона. Старий стояв не просто впертий. Він аж світився від того, що його ще потребують. Що з ним ще торгуються. Що він не просто дід біля воза, а господар ярмарку. Вона зрозуміла: Мирон тримається не за мідяки. Він тримається за важливий для нього порядок світу.

Для нього торг - то розмова. Вправа для язика. Доказ, що він ще тут. Ще може скинути два мідяки так, ніби дарує людині півцарства. Ще може образитися, повернутися, покликати й перемогти самотність біля підводи. Докія затягнула повітря, а коліна розслабляти не ризикнула. - Добре, діду. Давай по-людськи.

І почала торгуватися. - Та ти мене грабуєш, Мироне! - О! - аж розцвів дід. - Нарешті чую живу людину. - За такі мідяки ця хустка має не тільки гріти, а й від пристріту боронити, курей рахувати й у церкві за мене свічку тримати! - Оце ярмарок, Докіє! Живіт у неї від такої поваги до традиції на мить притих. Мабуть, теж вирішив, що гріх псувати обряд, коли дід нарешті став щасливий.

Мирон скинув трохи. Докія обурилась. Він образився. Вона зробила два кроки назад, дуже обережно, бо третій міг увійти в історію. Мирон покликав. Вона повернулась. Він знову скинув. Вона сказала, що він її в могилу зажене. Він відповів, що з такою хусткою і в могилі буде тепло. Усе як має бути.

А коли хустка нарешті перейшла до Докії, вона кинула монети, схопила її і зірвалася з місця так, що півні біля воза від переляку майже знесли по яйцю, а кобила присіла. Мирон ще довго дивився їй услід, хитав головою і казав сусідам: - Ото ґаздиня. Торгувалась, ніби душу закладає. Поважна жінка. А Докія потім казала, що душу, може, й ні. Але спідницю - точно. Зате совість чиста.

Отак воно буває, людині треба бігти так, що аж вуха ляпають, а вона все одно зупиниться на хвилину, щоб дати старому відчути себе потрібним. Серце, навіть коли живіт уже пише наказ і вимагає бунту, іноді встигає бути добрим. Тож у всьому треба знати міру: у торзі, у гордості, у лікуванні й навіть у сметані. Слухайте знахарок, шануйте старих, торгуйтеся по-людськи.