Баба Палажка готує молодих

Баба Палажка могла так підготувати молодих до першої шлюбної ночі, що ті потім боялися не гріха, не сорому і не темряви, а її пояснень. Казала вона: "Я вам, діти, все по-людськи розкажу". І розказала так, що Тимко до вечора перевіряв, чи вміє дихати, а Мотря дивилася на хату, ніби там після весілля мав оселитися ще хтось третій. Окрім кота.

Тимка Палажка кликнула в комору й сказала: "Як побачиш жіночу красу, не стій, як теля перед мальованими воротами. Дихай. Головне - дихай. Бо багато парубків на тому місці гублять і розум, і мову, і всю гідність, що зранку так гарно трималася в поясі". Тимко після цього на весіллі так старанно дихав над мискою холодцю, що тітка Ганна спитала, чи він його не остуджує.

Мотрю Палажка вчила окремо: "А як побачиш чоловічу гордість, не кричи. Воно хоч і вигляд має самовпевнений, але в першу ніч часто боїться не менше за господаря". Мотря після цих слів уявляла, що ввечері в хаті буде не вона з Тимком, а вона, Тимко і ще один поважний хазяїн, який сам собі пан і, мабуть, навіть має окрему думку. Від цього вона почервоніла.

Весілля відгриміло, гості розійшлися, а молодих лишили самих. У хаті тихо. Піч тліє, цвіркун десь далеко рахує хвилини, а кіт сидить на лаві з таким виглядом, ніби його запросили свідком. Тимко примостився скраєчку ліжка, рівний, як кілок біля тину. Мотря перебирає край сорочки й мовчить. Обоє чують, як десь на вулиці хтось п’яний хихоче. І обоє роблять вигляд, що то не про них.

Тимко хотів сказати щось мудре, чоловіче, таке, щоб аж кіт повірив. Але в голові стояло тільки Палажчине: "Дихай". Він набрав повітря, видихнув і нарешті прошепотів: "Мотре… ти не бійся. Я сам трохи боюся". Мотря глянула на нього й теж видихнула. Бо він говорить до неї не з пихою, а з таким самим переляком. І від того стало трохи тепліше.

Аж тут кіт, якому людська ніжність була під хвіст, стрибнув, зачепив кігтем Мотрину сорочку й полетів униз разом з нею. Тканина зісковзнула. Тимко вперше побачив жіночі груди. Завмер. Очі круглі, рот відкритий, дихання пропало, як гроші після ярмарку. Потім він зняв шапку, хоч шапки на ньому не було, і вклонився. Мотря шепоче: "Ти чого?". А він: "Не знаю. Перед такою красою якось незручно стояти без пошани".

Мотря спершу спалахнула, мов мак на сонці, а тоді не витримала й засміялася. Бо Тимко дивився не нахабно, не по-дурному, а так, ніби перед ним не груди, а дві великі таємниці, до яких його ніхто в житті не готував. "То сядь, - каже, - поки не впав від моєї краси". Тимко випростався: "Я не падаю. Я поважно стою". Але таки сів. І навіть ліжко під ним полегшено рипнуло.

Та ніч, бачте, любить рівновагу. Через того самого кота, свічку, темряву й Тимкову незграбність Мотря вперше побачила його чоловічу гордість. Завмерла, кліпнула раз, другий і сказала дуже чемно: "Ну… і тобі добрий вечір". Тимко почервонів до вух і прикрив обличчя долонями: "Мотре, не зважай. Він сьогодні теж уперше жонатий". Кіт пирхнув і пішов на піч, бо такого рівня людської науки не замовляв.

І тут вони обоє розсміялися. Не так, як сміються з когось, а так, як сміються разом, коли страх нарешті відступає. Перша ніч у них почалася не з великої пристрасті, про яку парубки брешуть біля тину, а з червоних вух, кота не в той час і двох людей, які перестали боятися бути смішними одне перед одним. Вони сіли поруч, взялися за руки, і темрява стала не чужою, а своєю.

Зранку баба Палажка зазирнула у вікно й питає: "Ну що, живі?". Мотря сховала усмішку в хустку, Тимко закашлявся так, ніби проковтнув ціле яблуко, а кіт на печі лежав із виглядом свідка, який знає забагато, але мовчатиме за сметану. Палажка примружилась і сказала: "Бачите? Страшне було тільки до того, як ви засміялися". Сором у молодих - не ворог коханню. Ворог кохання - коли двоє бояться сміятися разом.