Черевички для невидимої дороги

Найвища полиця в шевській майстерні завжди тримає не найновіші речі, а наймовчазніші. Ті, що були зроблені для дороги, але дороги так і не побачили. Якось я поїхав до Якима, аж за три села підшити свої старі чоботи, мені його порадали, як найкращого майстра навкруги. Поки він міряв мою стопу, я помітив угорі пару дитячих черевичків. Маленьких, із шкіри, з вишитими маками на носках. Вони були наче зовсім нові, а підошви блищали, ніби їх старанно натирали воском.

Яким був чоловік мовчазний. Пальці мав у шрамах від шила, а погляд надто глибокий. Я не витримав і спитав, чий то скарб він тримає аж під стелею. Майстер зупинив руку, провів долонею по шкірі й тихо сказав: для моєї доньки. Дівчинка народилася слабкою, ніжною, як перша трава після снігу. Він розповів, люди казали: що її ноги ніколи не підуть дорогою. А Яким не сперечався з людьми. Він просто шив черевички.

Він робив їх три місяці. Вибирав найм’якшу шкіру, стоншував підошву так, щоб гнулась, як листок, вишивав маки дрібними стібками, ніби садив їх не на черевики, а на надію. Коли приніс доньці, вона довго гладила ті маки пальцями й усміхалася. Встати не змогла. Але щовесни, коли танув сніг і земля починала пахнути вологою дорогою, Яким знімав черевички з полиці, розминав віск у долонях і натирав підошви так старанно, наче завтра вони мали йти дуже далеко.

Люди бачили ті черевички на полиці й шепотіли, що Яким досі чекає дива, яке давно обійшло його хату. Одного вечора я затримався у них в селі і зайшов до нього. У майстерні пахло олією, шкірою і трохи їжею. Біля вікна сиділа його донька, тонка й світла, мов свічка перед образом. На колінах у неї лежали ті самі червоні черевички. Вона торкалася маків і розповідала батькові, куди сьогодні ходила б у них. До річки, казала. Через мокру траву. А потім стала б босоніж у холодну воду.

Яким слухав із напівзаплющеними очима й кивав так, наче сам чув, як під її ногами хлюпає. Тоді я зрозумів, для чого він мастить підошви воском. Для дороги, яку його донька проходила в уяві. Щоб та дорога не була твердою. Щоб черевички не тріскалися від часу. Щоб у домі лишалося місце, де неможливе не болить, а тихо живе. Турбота - це не завжди провести людину туди, куди вона не може дійти. Інколи турбота - це берегти для неї взуття на невидимі дороги.