Дід, онук і зелена брунька

Якщо хлопець повертається з міста в село з книжками під пахвою, він обов'язково захоче щось знести. Старий пасічник Яків це знав. Тому коли онук глянув на пасіку і заявив, що стара плакуча верба, яка затінювала вулики, заважає і її треба рубати, дід лише мовчки кивнув.

Онука це розсмішило. Він же в книжках читав, що старі дерева перед зрубом краще не чіпати. Але дід наполіг, мовляв, є такий сільський звичай. Натягав хлопець води старим дубовим цебром з криниці й вилив три відра просто в дупло верби. Знизав плечима, пішов гострити сокиру, подумки вже рахуючи дошки. А Яків сів на призьбі й тихо усміхнувся в сиві вуса.

Ніч минула. Вранці онук виходить з сокирою на плечі, рішучий, як сам прогрес. Підходить до верби і завмирає. Дерево, що вчора стояло лисе й сіре, за ніч випустило сотню яскраво-зелених бруньок. Кора аж почорніла від вологи й набрякла життям. Хлопець торкнувся стовбура, відчув прохолоду й раптом згадав, як у дитинстві ховався тут від дощу, притулившись щокою до шорсткої кори.

Сокира опустилася в траву. Онука розвернувся й пішов до діда, який саме годував бджіл димом. Діду, каже, дерево ожило. Я його напоїв, і воно дало паростки. Це ж експеримент, його не можна рубати, треба спостерігати. Яків серйозно кивнув, похвалив юного вченого за спостережливість і пішов далі качати мед.

Люди часто думають, що мудрість - це перекричати іншого. Але справжня хитрість, то коли ти даєш людині самій знайти правильну відповідь, ще й переконаєш її, що це була її власна ідея. Вербу від сокири врятувала не вода. Її врятувала любов старого, що вміла вчасно прикидатися звичайною забобонністю.