Голос для тієї, що не чула

Не всяка дивина біля церкви від нечистої сили. Іноді то просто людське серце так стукає, що й дзвін йому підспівує. Чув я розповідь про паламаря Остапа. Чоловік був суворий, мовчазний, пахнув ладаном, сирою землею і холодним каменем. А щовесни робив дивну річ: ніс на дзвіницю довгу блакитну стрічку.

Ліз Остап старими сходами нагору, хоч коліна в нього скрипіли так, що дзвіниця, може, й сама його жаліла. Один кінець стрічки прив’язував біля дзвонового язика, а другий випускав так, щоб вона звисала з арки дзвіниці. Село, звісно, загуло. Одні казали - відьом відганяє, щоб молоко не скисало. Інші - бусла кличе, аби гніздо на хресті звив.

Сам Остап на розпити тільки хмурився й буркотів, що не всяка справа для чужого носа. А найдивніше починалося в неділю. Коли він смикав за мотузку, дзвін не просто гув. Перед самим ударом бронзи лунав м’який шурхіт: ш-ш-ш. Наче хтось великий видихав у висоті або птах розгортав крило. Люди хрестилися й шепотіли, що то знак.

Ганна була його жінкою. Після тяжкої гарячки ще молодою втратила слух. Не чула ні співу, ні дзвонів, ні голосу чоловіка. Але щонеділі сідала на тій лаві й дивилася на дзвіницю. Коли блакитна стрічка здригалася від руху дзвона й виходила з арки, Ганна усміхалася. Вона знала: служба скінчилася, Остап скоро спуститься. То був його голос для неї.

Ганни немає, а стрічка щовесни нова. Село й досі вигадує про відьом, буслів і врожай, а старий паламар просто шле привіт туди, де звук уже не потрібен. Не всяка дивина - забобон. Іноді це любов, яка не здалася, коли в неї забрали голос. Навчилася шелестіти стрічкою - аби її побачили навіть крізь тишу.