Хатник, що знав про вишнівку

Три речі, які неможливо сховати від жінки: зайві гроші, поганий настрій і пляшку вишнівки. Дід Панас з-під Сули думав, що має талант ховати вишнівку так, що сам потім шукав її з повагою. Але в його хаті був ще один мешканець. Хатник. І той, здається, знав не тільки, де стоїть піч, а й де в діда совість ночує.

Хатник - то не просто домовий. То хатній інспектор. Панас якось уночі пішов до схованки, спіткнувся об власний чобіт, ледь не впав у діжу з капустою й пробурчав: знову хатник шкодить, дідько малий! А хатник того разу просто їв крихту хліба за піччю. І образився. Такого вони не пробачають.

Він може стерпіти холодну кашу. Може стерпіти, що йому забули лишити молока. Але коли на нього вішають дідову криву ходу до нічних "ліків" - починається війна. А хатник, хоч і хатній, сам у хаті не сидить. У нього є ціла братія: миша знала комору, кіт знав усі теплі місця, півень знав, де кричати найгучніше, а старі двері рипіли тільки тоді, коли їм було що сказати.

Панас сховав пляшку за піччю. Уночі хатник виклав доріжку з хлібних крихт від лави просто до схованки. Вранці Марфа бачить сліди й каже: Панасе, у нас або миші грамотні, або ти знову лікувався. Дід стоїть, кліпає очима, а з-за печі чути таке тихе шурхотіння, ніби хтось маленький дуже старанно не сміється.

Дід вирішив діяти хитріше. Сховав вишнівку в старому чоботі під лавою. Але малий уночі витяг той чобіт на середину хати й поставив носком просто на Марфу. Стоїть чобіт, мов свідок на суді: мовчить, але все вже сказав. Марфа глянула й питає: Панасе, а чого це твій чобіт на мене дивиться, наче хоче зізнатися?

Тоді Панас виніс сховок поза хату. Поклав пляшку в старий вулик, де бджіл уже три зими як не було. Думає: тепер хатник не дістане, він же хатній. А вночі з того вулика пішло таке гудіння, ніби бджоли воскресли й одразу взялися за роботу. Марфа прокинулася, сіла на ліжку й каже: Панасе, ти чуєш? У нас надворі щось гуде. Або бджоли з того світу повернулися, або хтось дуже хоче, щоб я вийшла.

Вийшла, прислухалась, дійшла до старого вулика, підняла кришку, а там дідові "ліки" стоять тихо, тільки корок винувато пахне вишнею. Панас аж за голову взявся. Каже: це вже не хатник, це ціла управа. Виніс за поріг, а воно все одно додому доповіло. Хатник, бачте, може й хатній, але коли треба справедливості, то в нього навіть кіт, і миші, і півень служать на громадських засадах.

Панас уже не знав, куди дітись. Сховав пляшку в горщику з квасолею на полу у коморі. А малий уночі виклав квасолею слово ТУТ. Панас зранку побачив, кинувся прибирати, а Марфа вже стоїть за спиною з ухватом. Я, Марфо, хотів квасолю перебрати, - лепече дід. Ага, - киває вона. Особливо ту, що з корком.

Вночі Панас вирішив домовитись. Поставив за піччю миску каші, шматок сала й шепоче: друже хатнику, давай мир. Я тобі кашу, ти мені мовчанку. Вранці дід прокидається задоволений. Тільки глянув на новий сховок, а там ложка в мисці лежить ручкою прямо в його бік. Бо малий хабарів не бере. Особливо кашею без масла.

Тоді Панас перейшов до великого миру. Поставив кашу вже з маслом, додав сала й навіть крихту пирога. Сів навпроти печі й каже: брате хатнику, я до тебе по-людськи. Ти мені тишу, я тобі вечерю. А вранці на столі в муці було виведено пальцем: не бреши Марфі. Малий вимагав не сала. Малий вимагав справедливості.

Марфа ж була не просто кара з ухватом, а жінка розумна. Каже йому якось: Панасе, я ж не проти, щоб ти чарку мав. Я проти, щоб ти мене дурнішою за старий чобіт вважав. Кажи чесно: захотів. А як ще раз скажеш, що то для здоров'я, виллю в ночви. І дід зрозумів: Марфа, може, й сама багато знала. Але хатник їй дорогу до правди скорочував.

Подивився Панас на піч, звідки чувся тихий, задоволений шурхіт. Подивився на Марфу І зрозумів, що війну з хатою йому не виграти. Бо жінка бачить більше, ніж чоловік думає, а хата знає ще більше, ніж жінка питає. Перестав дід ховати настоянку. Дістав пляшку з-під крокв, витер пил і відкрито поставив її на полицю поруч із макітрою. Нехай стоїть.

Увечері Панас сів за стіл, налив собі малу чарку й каже: Марфо, є в мене настоянка. Не від смерті, не від протягу, не для здоров'я й не від похмурості. Просто захотілося. Можна малу чарку після вечері? Марфа зупинилася, подивилася на нього, зітхнула й усміхнулася краєчком губів.

Можна малу, - каже Марфа, ставлячи на стіл миску гарячого борщу. Але як почнеш лікувати нею душу, спину й погоду, то лікуватиму тебе я. Панас випив, закусив салом і відчув, як у хаті стало тепліше.

Зі сторони печі пролунало тихе, задоволений сміх. Хатник спокійно доїв хліб й згорнувся клубочком у теплому кутку. Відтоді дід Панас пив рідше, зате спокійніше. Бо зрозумів одну просту річ: у хаті найгірше ховати не пляшку, а правду. Пляшку ще можна знайти за піччю, у чоботі чи в дуплі груші. А правда, коли довго лежить у темному місці, починає пахнути так, що навіть хатник носа морщить.