Пічник, що лікував хату

Кажуть, добрий пічник - то не муляр, а лікар для хати. Стара Уляна мені розказала, як вона після чоловіка-коваля мерзла навіть у кожусі. Чоловік був здоровий, як піч, від нього жаром несло за версту, пахло залізом і кропом. А як не стало - хата стала як льох. Дрова тріщать, а в душі протяг. Покликала майстра Богдана. Той зайшов, подивився на порожнє місце біля вікна, де коваль любив дрімати, і каже: "Будем лікувати".

Глину місив не водою, а чимось іншим. Люди бачили - додав солі, ромашки, може, й сльозу, та того не видно. Місив ногами, довго, наче з тістом говорив. Сусіди через тин кричали: "Богдане, ти що, відьму ліпиш?" А він тільки сопів і стіну виводив. Дійшов до того місця, де мала бути рівна площина, і раптом зупинився. Взяв жменю глини і виліпив горб. Кривий, незграбний, схожий на велику мозолясту долоню.

Уляна аж сплеснула руками: "Майстре, ти ж мені всю красу зіпсував! Як я до неї лаву присуну? Там же дірка буде!" Богдан витер руки об фартух, подивився на неї спід лоба і буркнув: "Глина сама знає, де їй лягати, аби хаті не було холодно. А лаву, Уляно, на вершок далі відсунеш, не біда". Вибілив, забрав інструмент і пішов, навіть на чарку не зостався.

Прийшла люта завірюха. Вітер гудів так, що здавалося - хата зараз зірветься і полетить. Уляна сидить, кутається, а холод все одно за пазуху лізе. В хаті пахне ромашкою, та це не гріло. Вона потягнулася покласти поліно і випадково торкнулася щокою того потворного горба. І завмерла. Глина була не просто гарячою. Вона дихала.

За тим горбом Богдан пустив усередині печі димовий хід коліном: не в трубу одразу, а повз бічну стіну, щоб жар довше гладив глину й не тікав на мороз. Тому виступ тримав тепло рівно, глибоко, майже по-людськи, не обпалюючи, а наче накриваючи щоку важкою долонею. Уляна притулилася і вперше за півроку заплакала не від холоду. Справжній майстер будує стіни не від вітру, а щоб удівці не довелося зимувати наодинці.