Равлик у дитячій пам’яті

Я, може, й виглядаю як двометровий дуб, що його з дороги тільки сокирою просити. Але сьогодні сиджу біля шинквасу й витираю з щік дві дурні сльози. Не від горя. Від запаху трави. Діти бешкетували біля корчми, сміялися, падали в пилюку, вставали, знову бігли. І раптом я побачив, а малого Івана - малого себе.

Я сидів у високій траві біля хати. Трава була тепла зверху й волога знизу. Пахла землею, сонцем, пилком, подряпаними колінами й тим зеленим соком, що лишається на пальцях, коли зірвеш стебло. Я не згадував це головою. Я вдихнув - і вже був там.

Малий Іван тоді побачив равлика. Повільного, блискучого, з хаткою на спині. Він повз між травинками так поважно, ніби ніс не мушлю, а ціле царство. Я ліг нижче, розсунув траву пальцями, затамував подих. Хотів тільки ближче глянути. Може, торкнутися. Може, подружитися.

А тоді рука ковзнула. Я сперся долонею не туди, тіло хитнулося - і все сталося за одну мить. Равлик більше не рухався. Дорослий сказав би: дрібниця. Трава повна всякої живності. А для малого Івана то було таке горе, ніби світ раптом тріснув просто під серцем.

Я сидів у траві й плакав над ним. Шепотів: “Я не хотів”. Накрив його листочком, ніби ковдрою. Підсунув ближче до тіні. Розгріб землю пальцем, зробив маленьке місце, бо мені здавалося: якщо вже я забрав у нього життя, то мушу хоч якось його пошанувати. Трава пахла так сильно.

Тоді почуття були інші. Соковиті і насичені, як перший поцілунок. Маленький равлик міг важити в душі більше, ніж потім важили дорослі біди. Не тому, що я став кам’яний. Просто з віком серце обростає корою, щоб не тріскати від кожного дотику.

Але іноді кора розсипаєтся. Вийду ввечері на ґанок, коли поле вже темніє, а корчма вже тепла. Вдихну запах трави, землі, далекого сіна, диму печі - і раптом знову маю ті самі подряпані коліна. І знову в мені живе хлопчик, який плаче над равликом.

Потім пам’ять тягне далі. Мати пахла полотном, молоком, димом і часом пиріжкам. У моєму серці вона с усміхненим обличчям й руками, що втомилися, але все одно гладили по голові м’яко. В її запаху було щось таке, чого дитина не може назвати. Просто вдихаєш - і знаєш: ти вдома. Тебе ще не загубили.

Була в мене і баба, вона пахла сухими травами, старою скринею, яблуками і трохи старістю. Її долоні завжди здавалися теплими, навіть коли надворі мороз так щипав, що аж зуби ставали сердиті. Вона могла дати пиріжок мовчки, але в тому мовчанні було більше любові, ніж у довгій промові.

Батько ж пахнув деревом, сіном, потом після роботи, холодним повітрям з двору, шкірою й димом. Він мало говорив. Але коли клав хліб на стіл або поправляв мені рубаху, я відчував: світ ще тримається. Не тому, що він сильний. А тому, що він поруч і не відступає.

У бабиних пиріжках був один інгредієнт, якого нема в жодній коморі. Тепла скоринка, вишні, картопля, масло, дим печі - то все можна назвати. А от смак того, що тебе чекали, не назвеш. Його не купиш на ярмарку й не позичиш у сусідки. Його впізнають тільки ті, кого колись любили без умови.

Ми думаємо, що живемо окремо. А насправді ростемо одне з одного, як гілки. Мати переходить у доньку рухом руки. Батько - в сина мовчанням біля порога. Баба - в онука запахом пиріжків. Гілка може далеко відійти від стовбура, але сік у ній усе одно той самий.

Малий Іван нікуди не зник. Він досі у мені. Тягнеться до бабиного пиріжка. Впізнає запах матері. Чує батькові кроки. Боїться темряви. Плаче над равликом. І, може, саме тому я сьогодні витер сльози й не посоромився їх. Бо то не слабкість. То трава в мені знову стала зеленою.