Руслан і велика громадська калюжа

Є такі голови громади, що як скажуть "для людей", то люди одразу хапаються за кишені й дивляться, де в того чоловіка хата. Розповів мені цю історію старий Яків, коли зайшов до моєї корчми-крамниці по сіль та квас. Хоча яке там «розповів» - я ж сам усе бачив, бо то було в нашому селі, де війтом якраз обрали Руслана. Не злий чоловік, ні. Просто турботливий такий, що після його турботи в нього вдома завжди ставало сухіше, рівніше й ближче до погреба.

Руслан любив казати: "Громада - то велика родина". І казав це так щиро, що люди майже вірили. А потім він брав палицю, креслив план на землі, і та палиця щоразу сама тягнулася до його воріт. Руслан зітхав: "Бачите? Навіть земля знає, звідки порядок починати". Одного разу попросило село вирівняти дорогу до церкви. Бо після дощу баба Мотря так загрузла в багні, що поки її витягли, вона встигла посваритися з трьома святими, одним гусаком і власною лівою калошею.

Руслан кивнув: "Дорога має служити всім". І проклав її від церкви до свого хліва, повз свій сад, біля свого погреба, а вже потім десь до людей. Люди питають: "Чого дорога така крива?" Руслан розвів руками: "Бо народ у нас непростий. До кожного треба з повагою обійти".

Після дощу все село знову місило болото. Зате війтиха йшла до курника сухо, як пані по мосту. Діти бігали й кричали: "Дорога громадська, але ноги сухі тільки у тітки війтихи!" Руслан усміхався у вуса. Думав, що то народна любов. Він узагалі мав рідкісний дар: коли люди стогнали, він чув подяку. Потім стара криниця почала міліти. Треба копати нову.

Руслан ходив із лозою, жмурився, слухав землю, крутив головою так поважно, ніби вода мала сама прошепотіти: "Копай, пане війте, коло свого вікна". Так і сталося. Тицьнув пальцем під своєю хатою: "Тут вода найчистіша. Я ж не для себе. Я для громади". Викопали криницю. І тепер усе село зранку ходило по воду під Русланові вікна.

Відра гримлять, гуси шиплять, баби новини носять, діти в калюжі падають. Війтиха першою не витримала: "Руслане, твоя громадська користь мені спати не дає". А він їй: "Терпи, жінко. То народна вдячність відрами стукає". Толя, хлопець простий, як дерев'яна ложка, ніс відро й раптом сказав: "Може, у нас громада просто дуже схожа на ваш двір?" Руслан насупився.

Параска з черги глянула на нього й мовила: "Коли чоловік дуже голосно дбає про всіх, я завжди дивлюся, чи не несе він щось до себе в погріб". Черга чомусь засміялася, а Руслан зробив вигляд, що то вода так булькнула. Навесні вода пішла на городи. Руслан зібрав раду: "Треба спасати людську працю!" Насипали греблю. Гарну, міцну, майже мудру. Тільки вода обійшла Русланову капусту й пішла просто на город до Мотрі.

Мотря стоїть по коліна в багні й питає: "То моя капуста тепер громада?" Руслан з пагорба кричить: "Вона прийняла удар за всіх!" Мотря довго не думала. Вночі взяла заступ і тихенько навчила воду справедливості. Вранці Руслан вибіг босий, а під його хлівом стояло маленьке озеро. У ньому плавала трісочка, листок капусти й одна дуже задумлива курка. "Стихія зрадила громаду!" - закричав він.

Мотря сперлася на лопату й усміхнулася: "Ні, Руслане. То громада навчила воду вертатися додому. Бо дім - то святе". Не вгамувався війт. Надумали місток через струмок ставити, щоб люди на ярмарок ходили сухими. Руслан креслить план. Місток ніби через воду, але якось так чемно повертає до його погреба. Люди питають: "Чийого достатку той міст шукає?" Руслан кашлянув: "Громадського. Просто поки громада збирається, достаток тимчасово лежить у мене. Для безпеки".

На відкриття містка першим пішов не чоловік, а Русланова свиня. Бо їй тепер було зручно ходити до сусідського городу. Толя заплескав у долоні: "Дивіться, міст уже громаді служить!" Параска глянула на свиню: "Якщо громада в нас хрюкає, то служить". А діти того ж дня почали гратися у війта: один стоїть з палицею, другий тягне до себе яблука, третій каже: "То все для людей". Влітку стала спека. Вирішили садити липи вздовж вулиці.

Руслан урочисто сказав: "Людям треба тінь, бо народ під сонцем сохне". Посадили. І що ж ви думаєте? Найгустіші липи виросли біля його двору, лавки, погреба й того місця, де він після обіду "думу думав". Баба Настя витерла чоло й сказала: "Дивно, що така дорога голова завжди думає в холодочку, а наші дешевші голови нехай печуться". Діти назвали його двір "громадська тінь із війтовим парканом".

Руслан сердився, але потай радів, бо слово "громадська" йому подобалося. Воно в нього до всього пасувало: громадська груша, громадська лавка, громадський погріб, громадський спокій війта після обіду. Потім оголосив толоку: "Треба всім разом привести село до ладу".

Список був гарний: канава біля війта, тин біля війта, дорога біля війта, дрова тимчасово у війта, подвір'я біля його погреба від каміння очистити, грушу підперти, бо вона теж, як виявилося, "народна годувальниця". Село мовчало. Бо бачило: вся толока ходить кругами навколо Русланової груші.

Параска сказала: "А порядок, бачу, починається з вашого хліва й закінчується біля вашої дровітні". Толя запропонував поставити табличку: "Тут громада працює, а війт переживає". Руслан образився. Але дрова прийняв. Щоб не кривдити людей. Почали в селі кури пропадати. Руслан поставив нічну сторожу "для безпеки".

Розставив мужиків навколо свого двору, сіна, курника й груші. Люди питають: "А наші кури?" Війт махнув рукою: "Якщо злодій не пройде повз мене, то й до вас не дійде". Злодій, видно, був чоловік вихований. Повз Руслана не пішов. Обійшов його двір стороною і забрав курей у всіх інших. Вранці Руслан гордо сказав: "Бачите, сторожа працює. Біля мене нічого не вкрали".

Мотря засміялася: "Бо твоя сторожа так берегла твою грушу, що злодій аж розчулився й пішов до людей, щоб не заважати поважній справі". І тут село вже не розсердилося. Воно втомилося сердитися. Бо є така межа: після неї хитрість стає не страшною, а смішною. Особливо коли вона стоїть біля власного погреба й думає, що ніхто її не бачить. Вночі люди вийшли на вулицю. Баби, мужики, діти. Без крику, без лайки, навіть без Мотриної пісні, що вже було дивом.

Розібрали його «мудру» дамбу, зняли дошки з «громадського» містка й переклали русло так, щоб уся вода чемно обійшла людські городи й зробила почесне коло навколо війтової хати. Не мстилися. Вчили. Бо громада - то не тільки терпіння. То ще й пам’ять із лопатою. Вранці Руслан вийшов босий і став просто в калюжу під своїми дверима. Його двір перетворився на острів, а замість тину тепер був рів.

Хотів крикнути, але на єдиному сухому ґанку побачив вовняні шкарпетки, зв’язані Мотрею, і глечик гарячого узвару. Взяв шкарпетки, і руки в нього затремтіли. Вперше війт зрозумів: громада теж уміє планувати. Тільки її турбота не кричить. Вона мовчки гріє ноги. Того дня Руслан прийшов до мене в корчму мокрий і тихий. Обіймав глечик з узваром, ніби то була остання чесна річ у світі. Каже: "Люди перестали розуміти турботу".

Я поставив перед ним хліб. Параска з кутка всміхнулася: "Ні, Руслане. Люди нарешті зрозуміли, де твоя турбота живе". Толя одразу спитав: "Біля погреба?" І вся корчма засміялася. Руслан теж засміявся. Не одразу, але засміявся. Бо зрозумів: його, дурного, не вигнали, не втопили й не прибили мокрою дошкою, хоча дехто, може, й думав.

Його взули, напоїли й дали самому наступити в ту воду, яку він так старанно від людей відводив. Отак він і навчився: коли кажеш "для громади", не став перший кілочок біля свого тину. Бо справжня справа веде до людей. А якщо вона щоразу веде до твого погреба, то це не справа. Це ти просто дуже хитро ходиш по воду.

Та й ми всі трохи Руслани. Кожен хоч раз так дбав про світ, щоб собі було м’якше сісти. Добре, коли поруч є громада, що не втопить, а поставить сухі шкарпетки. Але перед тим обов’язково дасть босою ногою вступити в правду.