Віз, що зібрав процесію

Виліз у комору, намацав у кутку горщика з мастилом. Вийшов надвір, густо змастив обидва колеса, покрутив руками. Тиша. Ані звуку. Чоловік відчув себе майстром невидимих справ. Вмив руки, ліг спати з чистою душею і думкою про те, як завтра пишно проїде повз корчму.

Вранці запряг коня і рушив до млина. Віз котиться м'яко, без жодного скрипу, наче по хмарі. Він сидить рівно, дивиться гордо. Але біля першого ж тину помітив дивну річ. За його возом поважною ходою тягнеться сусідський пес. За ним ще два. А замикає процесію чужа свиня.

Зупинився він, глянув на колеса, і все зрозумів. У темряві він узяв не дьоготь, а горщик з торішнім смальцем, який жінка на млинці збирала. Колеса блищали, пахли на всю вулицю, і тварини йшли за ним, як за святковою ходою. Довелося зупинятися і віддавати данину вулиці.

Мірошник потім довго витирав йому колеса старою мішковиною, а візник тільки махнув рукою. От так і буває: людина готова серед ночі влаштовувати таємну операцію, аби лише вдень не попросити краплі дьогтю. А життя все одно виведе на чистоту, ще й хвостом помахне.