Дівчина в замковій стіні

Уночі панські замки не сплять. Вони тільки вдають. Особливо ті, в чиїх стінах колись лишили живу людину. Той старий сказав мені це ще до того, як назвав своє ім’я. Сидів при вогні, але не грівся. У нього тремтіли руки, а від одежі тягнуло вапном і сирим каменем.

“Я не мурував, корчмаре”, - прошепотів він. - "Але я тримав її, поки світ для неї ставав усе вужчим. Пробач, пробач мені…". Його старе лице прийняло вираз нестримного болю і жаху, він впав на коліна і почав бити підлогу… Після він замовк, притиснув великий палець до власного зап’ястя, ніби перевіряв, чи б’єтся серце, але не його. А тоді дивлячись наче крізь мене, чорними пустими очима, почав розповідати вже не мені - стіні за моєю спиною.

Я був тим, хто вів її вниз. Не мурував, не подавав кельми, не міряв тієї ніші, що чекала в підземній архітектурі замку, мов рот без язика. Отже, був останньою ниткою, якою вона ще трималася за цей світ.

Року я тобі не назву, корчмар. Тоді за правду могли не тільки бити, її могли закласти цеглою разом із язиком. Нагорі в замку ще співали скрипки, віск спливав по свічниках жовтими сльозами, дзеркала множили панські обличчя, наче манекени на балі. А внизу сирість була така густа, що її можна було зняти з лиця рукавом.

Пан говорив тихо, з холодною чемністю, якою лікар оглядає вже списане тіло. Він не кричав на молоду дружину, не шукав доказів, бо докази потрібні там, де світ ще удає справедливість. "Роду мого вона більше не побачить. А світ її більше не почує", сказав він і додав одне слово: "Закласти".

Я схопив її за зап'ястя, як наказали. Під великим пальцем билось серце: раз. раз. раз. Наче її серце переселилося мені в руку й веліло не забути, що я веду не провину, не білу тінь, а тепле тіло, яке вміє боятися. Я відчував її страх. На третій сходинці нога її ковзнула, сукня шурхнула по каменю, і рука різко сіпнулася в моїй хватці. Край нігтя дряпнув їй шкіру. Я відчув тепле на холодній руці, рідину з металевим духом, і мені стало соромно так люто, ніби сором був окремим катом.

Вона не скрикнула. Тільки вирівняла дихання, надто рівне, майже вивчене, як молитва перед стратою. "Ти маєш дружину?" спитала вона. Я не відповів, бо язик уже лежав у роті, наче шмат мокрої глини. "Тоді не дивись мені в очі, коли вони почнуть", сказала вона. І я зрозумів, що не відведу погляду.

У підвалі навіть дихання звучало чужим. Стеля висіла низько, волога й чорна від кіптяви, ніби підземелля вже заздалегідь нахилилося над нею, чекаючи, зустрічаючи її в свої обійми. Холод підвалу пробирав до мурах, свічка коптила, вода стікала по каменю, від бочок несло кислим вином, старою землею, а від запаху мокрого вапна дерло горло, і здавалося, що стіна вже починає рости не перед нею, а всередині тебе.

Її поставили в нішу, вузьку, як домовина, тільки без кришки. Вона ще могла бачити нас, ще могла дихати, ще була живою. А кришку їй мали складати поволі, цеглина за цеглиною. Вона намагалася не відступитися перед чорною глибиною, тримала плечі рівно, а спина її майже торкалася каменю. Очі не благали. Вони запам'ятовували кожного: пана, мулярів, мене, свічку, кельму, навіть рух пилу.

Перший ряд клав муляр із буденним лицем ремісника, що лагодить піч. Кельма шкребла по цеглі сухим металевим язиком, вапно шипіло, цегла сідала рівно. Найстрашнішим був не крик, не плач, а те, як спокійно чоловічі руки можуть робити нелюдську справу, ніби світ сам це замовив.

Ряд за рядом стіна росла знизу вгору: ступні, коліна, руки. Її сукня шурхотіла об камінь, коли вона дрібно пересувала ногами. Дихання спершу трималося рівно, потім збилося, стало коротким, різаним. Губи побіліли. Кожна цеглина забирала у неї частину світу.

Коли мур дійшов до грудей, запах мокрого вапна вже повністю забив горло навіть нам, тим, хто стояв назовні й мав повітря. Вона ковтала порожнечу, мов гіркі ліки. Світло звужувалося з математичною пристойністю: спершу підвал, тоді наші обличчя, тоді свічка, тоді тільки смужка жовтого полум'я на її щоці.

Коли лишилася тільки вузька щілина, її голос змінився. Він ще був жіночий, ще живий, ще тремтів у горлі, але в ньому вже проступав холод каменю, що надто довго лежав без сонця. "Ви ховаєте мене в мур, бо боїтеся мого голосу. Хай віднині кожна стіна в цьому домі говорить мною. Хай кожен чоловік, що мовчав, прокидається з моїм вапном у роті. Хай ваші сини чують мене вночі за спиною. Хай ваші пани давляться власними наказами. Хай слуги, що відводили очі, бачать моє око в кожній темній щілині.

Ви кладете цеглу перед моїм лицем. Але я не лишуся за нею. Я піду в камінь. У сходи. У дзеркала. У подих тих, хто був тут і не зупинив руки. І коли цей дім нарешті навчиться спати, я приходитиму будити його зсередини".

Останнім зникло її око. Не лице, не рот, лише одне сухе, живе око, що дивилося так, наче не прощалося, а ставило печать. Кельма пройшла по шву. Цегла лягла рівно. Пан наказав забути. Але в тиші після замурування хтось зсередини торкнувся муру пальцями. Один раз. Не сильно. Досить.

Через три ночі біля підвалу самі згасли свічки. Вранці чоловіки плювалися білим і казали, що в роті в них вапно. На стінах проступали сліди тонких пальців, наче хтось мацав камінь ізсередини. Муляр, що клав перший ряд, пропав майже одразу. Знайшли тільки його свиту: чисту, суху, але посипану білим вапном так рівно, ніби її витягли не з кімнати, а зсередини стіни.

Пан почав бачити її в дзеркалі. Не за спиною, ні, це було б надто милосердно. Вона стояла всередині скла, у тій холодній глибині, де наші подоби живуть без крові, і дивилася на нього тими самими очима. А я щоночі прокидався з її пульсом у руці: раз… раз… раз… Хоч рука моя була пуста.

Тут я замовкаю, Іване, стіна за твоїм плечем надто уважно слухає. Моя рука тремтить не від старості. Далі сьогодні не можу. Найстрашніше почалося не тоді, коли її замурували, а тоді, коли вона навчилася стукати не в камінь, а зсередини кожного з нас.