Дністер, що забирає спогади

Запам'ятався мені один гість, що зайшов до нас років з десять тому. Зайшлий був з-під Хотина, чоботи в мулі, пахнув річкою і мокрим камінням. Він не пив медовухи, просив лише окропу з травами. І коли всі розійшлися, розповів мені легенду, і чому ніколи не виходить на воду в туман.

Сталося це на Дністрі, в листопаді три роки тому. Осінь була безвітряна, і над водою стояв такий густий білий туман, що весло губилося в ньому по саму руків'я. Перевізник, звали його Ярославом, сидів за столом доїдаючи окраєць хліба, коли почує стукіт у шибку його хатинки.

Стукіт був рівний, три удари. Ярослав вийшов, а на причалі стоїть жінка в довгій сірій свиті, обличчя хусткою затулене. Мовчить, лише простягає мідяну монету. Монета була крижана, аж пальці звело. Він посадив її в човен і відштовхнувся від берега.

Течія того дня була дивна, повільна, наче смола. Жінка сиділа на носі, не ворухнувшись. Охрім гріб, але берега не було видно. Туман згустився так, що здавалося, ніби човен висить у білій порожнечі. Тоді перевізник і помітив, що вода за бортом не хлюпає.

Він нахилився і побачив, що Дністер став нерухомим, як скло. А під тим склом, глибоко, пливали бліді обличчя. Десятки, сотні. Усі вони дивилися вгору, на човен. Жінка повільно повернула голову, і хустка трохи сповзла. Замість очей у неї були темні водяні вири.

Жінка повільно повернула голову, і хустка сповзла ще нижче. Обличчя в неї було наче з води: то є, то нема. Лише рот темнів, як щілина між камінням. Ти не пам'ятаєш нас, перевізнику, прошепотіла вона. А ми тебе пам'ятаємо всі. Кожну ніч. Кожну монету. Кожне “ще встигнемо”.

Ярослав хотів перехреститися, та рука не слухалася. Тоді з-під скляної води почали здійматися долоні. Не виринали - просто притискалися знизу до поверхні, ніби до шибки. Малі, старі, жіночі, чоловічі. А між ними він упізнав одну: руку хлопця, якого колись не взяв у човен, бо той не мав чим заплатити.

Човен здригнувся. На дні проступила вода, але не річкова - чорна, холодна, з запахом погашеної свічки. Жінка поклала мідяну монету йому на коліно. Тепер плати ти, сказала вона. Не грошима. Пам'яттю. І тоді всі обличчя під водою разом відкрили роти, але крику не було. Лише туман став густішим.

Ярослав отямився на своєму березі під ранок. Лежав біля причалу, сивий увесь, хоча звечора мав тільки сиві скроні. У кишені замість монети була мокра луска від величезного сома, а на долоні - темний слід, ніби хтось тримав його руку. Відтоді він ніколи більше не брав плату наперед і ніколи не відмовляв тому, хто просився через ріку в негоду.

Та найгірше було не це. Коли він помер, човен його не згнив і не потонув. Кажуть, у туманні ночі він і досі стоїть посеред Дністра без весляра. А якщо прислухатися, чути три рівні удари по дереву. Наче хтось стукає зсередини човна.

Отаке, люди добрі. Коли над рікою ляже туман і хтось постукає тричі - не озивайтесь - може, човен уже прийшов по вас.