Дзеркало, що не відпускало

У Вишеньці є такий звичай. Як настане глуха ніч проти зимового свята, люди сходяться до моєї корчми, гасять лампи до одної і просять розказати. Не мою бувальщину - чужу. Бо чужий страх не так чіпляється до хати. Сідайте ближче. Цю історію мені лишив склодув із Богемії. І відколи лишив, я не тримаю в домі жодного дзеркала.

Той склодув ішов через пів Європи й застряг у нас на три дні, бо мело. Руки в нього були в дрібних шрамах від скла, а очі - як у людини, що давно не спала. На третю ніч він і розказав, чому втік зі свого міста. У Богемії, каже, був майстер, що робив дзеркала, в які страшно глянути двічі.

Місто стояло між горами і славилось склом на весь край. А найкращий майстер робив особливі свічада - такі чисті, що люди казали: дивишся, і наче за склом ще одна кімната, точнісінько така сама. Тільки в тій кімнаті завжди трохи темніше. І свічка горить трохи нижче, ніж у тебе.

Купували ті дзеркала багатії з усього краю. А майстер ставив одну умову: не вішати свічадо навпроти вікна і ніколи - навпроти іншого дзеркала. Хто питав навіщо, тому він просто не продавав.

В однім домі донька купця не послухалась. Повісила нове дзеркало навпроти старого, бабусиного, щоб міряти сукні й бачити себе зусібіч. І першого ж вечора помітила: коли вона відходить від скла, відображення відходить на мить пізніше. Зовсім трохи. Наче не поспішає за нею.

Далі гірше. Уночі в тих двох дзеркалах, що дивились одне в одне, з'явився довгий коридор з відображень. Сотні кімнат углиб. І в найдальшій, ледь видній, хтось стояв. Не вона. Хтось, хто з кожною ніччю був на одну кімнату ближче.

Дівчина перестала спати. Завісила обидва свічада ряднами. Та якось уранці одне рядно впало саме собою. І в склі вона побачила свою кімнату - порожню. Її самої у відображенні не було. А на подушці, у тому дзеркальному ліжку, лежав хтось і всміхався до неї звідти.

Покликали майстра. Той глянув і зблід. Сказав одне: дзеркало не показує, воно пускає. І те, що вже зайшло так глибоко, назад не вернеш. Він накрив свічадо, виніс надвір і розбив на дрібний друзок. А тоді звелів кожен уламок загорнути окремо і закопати в різних місцях, щоб ніколи не зійшлися знов.

Зробили, як сказав. Дівчина начебто одужала. Та склодув, котрий усе те бачив іще малим, потім роками впізнавав ту усмішку - то в калюжі, то в шибці, то в начищенім казані. Один уламок, видно, не дозакопали. Тому він і пішов світ за очі, подалі від того міста. Аж до нашої Вишеньки.

Пішов він на світанку, а мені лишив свічадо завбільшки з долоню, обгорнуте в три хустки. Сказав: тримай при собі, та не розгортай. Доки воно в мене, те, що шукає останній уламок, дивиться на мене, а не на вас. Отака історія. А тепер ідіть по хатах. І, як прийдете додому, зробіть мені одну ласку: підійдіть до свого дзеркала і поволі відступіть на крок. Якщо відображення відступило з вами разом - спіть спокійно. А якщо забарилось хоч на мить - не лягайте до нього спиною.