Ліс, що просив людського голосу

Дощ сьогодні такий, що й собака з-під стріхи носа не виткне. Сідай ближче до жару, дівчино. Цю історію я почув від старого чумака, що колись заблукав у поліських болотах голодного року. Він тремтів не від холоду, а від згадки про село, де земля перестала родити, а ліс ніби почав просити людського голосу.

Люди їли кору, варили шкіряні постоли й сушили на печі те, що в добрий рік навіть свині не понюхали б. На краю села, біля трясовини, жила стара. Від її хати тягло солодкувато-гірким духом: паленим волоссям, старим жиром і чимось таким, що не хотіло мати назви. Селяни її цуралися. Бо коли вона проходила вулицею, худоба ставала тиха, наче їй язики позамерзали, а собаки ховали морди в лапи

Потім почали зникати діти. Спершу грішили на вовків. Та лісник знаходив у хащах дрібні кісточки, надто чисті для звіра. Не розкидані, не погризені, а складені купками під корінням, ніби хтось після страшної роботи ще мав терпіння прибрати за собою. А одного вечора мати почула з болота голос своєї зниклої доньки. Дитина кликала її на ім’я, але голос був тонкий і порожній, наче хтось навчив очерет говорити людським горем.

Підпасок, шукаючи козу, добрів до хати старої. У вікні блимало жовте світло, а зсередини тягнуло парою. Хлопець став під стіною й зазирнув. Стара стояла над казаном і мішала щось довгою чорною ложкою. Вона наспівувала колискову, тільки не одним голосом, а трьома дитячими одразу. У темній юшці щось ворушилося під поверхнею, а на краю казана прилипла жовта стрічка - така, які дівчатам вплітають у коси на свято. Під ногою хлопця хруснула суха тріска.

Стара повільно обернулася. Обличчя її було не старе й не молоде, а ніби зібране з чужих усмішок, які більше нікому не належали. Там, де мали бути очі, чорніли вологі ямки, і в них щось блищало, мов п’явки на дні криниці. Вона не закричала. Не кинулася. Тільки всміхнулася й кивнула хлопцеві, наче впізнала його давно. Він утік, але відтоді ночами дер собі горло нігтями й кричав, що стара посадила в нього зернятко, яке ворушиться, коли співають діти.

Селяни взяли вила й смоляні головешки. До хати йшли мовчки, бо кожне слово в тій тиші могло здатися чужим. Двері були відчинені. Усередині нікого. У печі тлів жар, у казані щось тихо булькало, а на лаві лежав малий кожушок, складений так акуратно, ніби дитина ось-ось мала вернутися й одягнути його. Та найстрашніше було на долівці: попіл вкривав землю, і по ньому йшли десятки малих босих слідів. Від казана до стіни. По стіні вгору. І далі на стелю, де вони зникали в чорному кутку.

Старої більше не бачили. Того року голод відступив, а наступної весни земля знову вродила, ніби хтось нарешті розтиснув її з голодної жмені. Але в тому селі діти й досі не ходять до лісу самі, а старі не лишають хату на ніч без свічки. Бо коли вітер лягає під підлогу, там іноді чути тихе багатоголосе наспівування - наче хтось колише те, що вже ніколи не мало б прокинутися.

Відтоді в тому селі діти не ходили до лісу самі, а казани на ніч перевертали догори дном. Не тому, що вірили в стару. Ні. Люди завжди кажуть, що не вірять, коли їм дуже страшно. Та щойно з болота тягнуло солодкуватим духом, кожна мати мовчки клала руку на дитячі голови й рахувала своїх: одне, друге, третє… І тільки тоді гасила свічку.