Мара під колискою

До корчми зайшла молодиця з рукою, перев’язаною полотном, просила води, почала казати про колиску та раптом стулила губи, ніби прикусила власну тінь. Я вже хотів не питати, бо не все, що гойдає колиску, має материнські руки. Та вимовлене слово вже не вертається в горло: воно чорніє в повітрі й шукає, ким дихати далі. А далі хай вона мовить, бо чужим язиком таку нитку легко порвати.

Я жила за греблею, де ліс підступав до городів, а болото вночі дихало крізь очерет, мов хвора піч крізь тріснуту заслінку. Коли я народила дитину, перші тижні хата була майже правдоподібною декорацією щастя: молоко в глиняній мисці, полотно на жердці, теплий хліб, колиска біля печі, і сон, що сходив на немовля, наче легка завіса.

Потім між другими й третіми півнями, коли навіть миша під лавою ставала частиною нерухомої архітектури ночі, дитина прокидалася й плакала так рівно, так розмірено, ніби в малому тілі завели зламаний годинник. Очі її не шукали мене, не дверей, не вікна. Вони косилися вниз, наче під колиску.

Я казала собі: живіт, холод, вітер, пристріт, уся ця дрібна медицина бабських пояснень, якою ми латаємо безодню, щоб вона не світала в хаті. Чоловік перевіряв засув, комин, віконниці, усе було замкнене. А щоранку під колискою сиріло, хоч долівка довкола була суха, і на ніжці темнів слід малого мокрого пальця.

Бабу Домаху привели надвечір, вона не кинулась до ікон, не шепотіла довгих слів, а сіла навпочіпки, як лікар біля гнійної рани світу, й зазирнула під колиску. Мовчала довше, ніж годиться живій людині. Потім витягла чорну мокру волосину, холодну, як льохова вода. Вона не рвалася. Баба сказала: “То не волосся. То стежка”.

Домаха промовила, що це Мара, але не жінка і не тінь жінки, а нічна воля, яка сідає біля сплячих і відміряє їм порожнечу, мов аптекар трунок. “Дитина плаче не від болю. Вона плаче, щоб не заснути. Мара не краде тіло. Спершу вона краде сон”. А коли сон украдено, плач вичерпується, очі лишаються відкриті, і мале лежить тихе, як воскова лялька.

“Не називай його вночі”, сказала вона, і її губи стали вузькі, мов щілина в домовині. “Ім’я - то ключ. Гойдай, співай, молися, але не клич. Якщо знизу заговорить твоїм голосом, не відповідай йому довірою. І не дивись під колиску, бо там не сховок і не звір, а голодне місце під глиною долівки, що навчилося вдавати підлогу”. Я слухала й відчувала, як хата стає лабіринтом.

Тієї ночі піч пригасла без причини, хоча жар ще мав би триматися до ранку, молоко в мисці взялося тонкою плівкою, наче на ньому виросла шкіра, а свічка засвітила купоросно-синім, мертвим полум’ям, яким алхіміки могли б підпалювати сни. Дитина заплакала. Колиска рушила сама, та не вперед і назад, як від руки, а вбік, ніби під нею смикали невидиму нитку.

З-під колиски почувся мій голос, тільки мокрий, глухий, притиснений сирою подушкою: “Дай йому заснути. Ти втомилася. Я поколишу”. Це було так манірно й лагідно, що кожне слово скидалося на лялькову руку в рукавичці. Мої пальці задерев’яніли, коліна забули свою службу, а стеля в хаті стала намальованим небом.

Дитина раптом замовкла, і ця тиша була гірша за плач, бо в ній колиска ще гойдалася. Я вже розтуляла губи, щоб вимовити ім’я, те домашнє, тепле, смертельне. Тоді я вкусила руку, і в роті спалахнуло рубінове сяйво. Замість імені я заспівала: “Люлі, мале, спи не глибоко, вертайся раненько”, без жодного ключа.

Під колискою щось зашкребло дерево знизу, не люто, а терпляче, як писар, що виводить вирок. Тінь під лавою витяглася, з неї поповзли мокрі чорні пасма й торкнулися краю дитячого ряденця. Я не дивилася вниз. Я співала, поки голос не став сухим механізмом у горлі, а світ не звузився до колиски, свічки й забороненого імені.

Коли треті півні прорізали темряву, хата враз потепліла, ніби декорацію пересунули ближче до сонця. Колиска стала. Під нею лишилася мокра чорна пляма у формі долоні, замалої для жінки, але з пальцями надто довгими, з зайвими згинами, наче її вирізали не з тіла, а з наміру хапати. Немовля заснуло вперше без того плачу. На моїй руці виступив темний слід, схожий на нитку.

Відтоді в нашому селі після півночі дітей не кличуть іменами, кажуть “сонечко”, “пташечко”, “мале”, бо дитячий сон - то двері, через які душа щоранку вертається до матері. Моє виросло, ходило під небом, що завжди здавалося мені мальованою стелею. А я більше не сплю. Я лишилася замком без дверей: щоночі невидимий ключ входить знизу й повертається у моїх грудях.