Млин, що дихав під вербами

У корчмі пахло не димом, а мулом. Це не з вулиці, бо дощ не йшов. Старий Оверко сидів біля печі, і вода з його свити капала на долівку, але калюжі не розтікалися. Вона просто всмоктувалася в землю, наче під нами була не глина, а річкове дно. Вогонь у печі тихо шипів і хилився від нього, мов боявся.

Оверко тремтів, але не від холоду. Його пальці посиніли, ніби він довго тримався за кригу. Він довго мовчав, дивлячись на жар, а потім прошепотів, що вода коло Чорного яру зупинилася. Вже третій день річка не тече. Вона стоїть чорна і густа, як рідке залізо. І млин під вербами почав дихати.

Той млин на закруті стояв пусткою три роки. Старий мірошник помер, забравши в могилу таємниці води. Люди обходили його стороною. Колесо густо обросло мохом, жорна покосилися. Але молодий Гриць, якому конче треба було грошей на весілля, вирішив пустити млин перед Обжинками.

Гриць пішов туди надвечір. Взяв сіль, часник і свічку. Але в яру було неприродно тихо. Не цвірінькали цвіркуни, не квакали жаби. Тільки важкий, солодкуватий запах м'ятого водяного м'ятника і гнилого коріння. Дерева стояли нерухомі, наче затримали подих, чекаючи, що буде далі.

Всередині млина дерев'яні шестерні набрякли від вогкості. Гриць запалив свічку, але полум'я не піднялося. Воно стало синім і витягнулося вниз, до підлоги, наче кланялося комусь під дошками. Повітря тут було крижане, і кожен вдих Гриця перетворювався на густу білу пару.

Він відчинив засув. Вода не хлинула. Вона повільно виповзала з-під гаті, темна і тягуча, обгортаючи дубові лопаті, мов холодні пальці. Млин не заскрипів. Він видав довгий, мокрий зітх. Оверко, що латав ятері неподалік, почув цей звук. Він нагадав йому хрип потопельника, що ковтає мул.

Оверко кинув сітки і побіг до млина, кричачи, щоб Гриць закрив засув. Але хлопець стояв біля колеса, заворожений. З кожним повільним обертом лопаті з води підіймався не плескіт, а мокре, булькаюче слово. Ві-і-ідда-а-ай. Це був не голос, а звук повітря, що виривається з пробитих легенів.

Оверко смикнув Гриця за плече. Хлопець був крижаний. Рибалка глянув униз, у чорну вирву під колесом. До нижньої лопаті було прив'язане довге, сиве волосся. Воно не схоже на річкову траву. Воно було м'яке, людське, і міцно обплітало кістяний гребінь із дев'ятьма зубцями.

Русалчин вузол. Або прокляття втопленої нареченої. Оверко впав на коліна, шепочучи молитву, благаючи хлопця відійти. Те, що вода забрала і зав'язала, не можна чіпати без відкупного замовляння. Але Гриць лише нервово засміявся, сказавши, що це старе ганчірря заплуталося в очереті.

Він схопив сокиру. Оверко намагався втримати його руку, але хлопець був неприродно сильний. Лезо зі свистом опустилося і перерубало мокре пасмо. У ту ж мить з дубової осі колеса сочилася темна, липка рідина. Вона бризнула Грицеві на обличчя і запахла відкритою старою могилою.

Колесо завмерло. Річка била в нього з усієї сили, але дерево стояло непорушно. А потім шестерні всередині млина оглушливо тріснули. Колесо смикнулося і пішло назад. Проти течії. Звук тертя нагадував хрускіт сухих кісток під важким чоботом. Свічка в руках Гриця згасла сама собою.

Темряву розсіяло хворобливе, болотяне сяйво з-під води. З чорної вирви підіймалося щось велике, обплутане тванню і п'явками. Замість обличчя була лише темна западина, де вирувала вода. Довгі, розпухлі руки потягнулися до дощатого помосту, залишаючи слизькі сліди.

Холод скував Оверка до кісток. Він не пам'ятав, як тікав крізь верболіз. Він лише чув, як за його спиною щось важке і мокре виповзло на берег. А потім пролунав Гриців кашель, вологий і хлюпаючий, а за ним глухий сплеск, наче мішок із зерном упав у глибоку воду.

Уранці селяни знайшли Гриця. Він не потонув. Хлопець сидів під жорнами, по груди в чорній воді. Його волосся стало сивим. На обличчі застигла тиха, блаженна усмішка, наче він слухав колискову з самого дна. Він не кліпав, дивлячись крізь людей.

Найстрашніше було на стіні. Тінь Гриця не повторювала його рухів. Поки він сидів нерухомо, його тінь повільно підіймала руки до власної шиї, намагаючись затягнути невидиму мотузку. Люди відступили, хрестячись, але ніхто не наважився витягти хлопця з води.

Надвечір мати прийшла до нього з хлібом і сіллю. Гриць не їв. Він лише шепотів те саме мокре слово. А тоді з-під його нерухомих повік повільно полізли тонкі, білі черви. Вони не падали у воду, а тягнулися по дошках до дверей, до дороги, до Чорного яру.

Черви ворушилися в такт нечутному скрипу колеса. Селяни забили вікна дошками і обкурили все ладаном. Але наступної ночі вода з Чорного яру раптово зникла. Не висохли береги, ні. Річка просто пішла під землю, лишивши по собі глибокий чорний шрам у глині.

Уранці під жорнами знайшли лише Грицеву сорочку, важку й слизьку, наче шкіра вужа. А від самого хлопця лишилася тільки купка мокрого піску та кістяний гребінь. Вода забрала його тіло, але не повернулася в річище. Вона розійшлася ґрунтовими водами, шукаючи нове русло.

Оверко замовк, витираючи долоні об штани. Я мовчки підкинув у піч сухе поліно. Вогонь спалахнув яскравіше, розганяючи тіні по кутках корчми. Здавалося, історія скінчилася, і можна видихнути, зігрітися горілкою і забути цей холод.

Але саме тоді під сухою глиняною долівкою корчми щось тихо хлюпнуло. Не надворі, а глибоко під нашими ногами. Між дошками блиснула тонка мокра смужка. Вогонь у печі став синім і потягнувся вниз. А з льоху піднялося ледь чутне зітхання. Ві-і-ідда-а-ай. І я зрозумів, що річка, можливо, зупинилася не тільки в яру.