Млин, що молов попіл

Слухайте, як град б'є по стрісі. Наче хтось жменею кісток жбурляє. Ти, читачу, що з вечора просиш чогось страшнішого, щоб аж за шкіру брало, сідай он там, де тінь густіша. Медовуху відстав. Цю річ мені розповів старий мірошник з-під Бугу, коли весняна повінь змила міст і він три дні просидів у нас.

Він був чоловік спокійний, руки в борошні й деревині, пахнув житом і вологою гаттю. Розповів про один млин у глухій заводі, куди його позвали лагодити жорна. Місце було тихе, вода темна, а верби над берегом похилилися так, наче слухали щось під корінням. Мірошник жив там сам, бо господарі боялися ночувати біля води, але чому не казали.

Перші два дні він стругав нові шестерні. Але третьої ночі прокинувся від звуку. Млин працював. Не скрипів від вітру, не стогнав старими дошками, а саме молов: хрускіт, гул, важке тертя каменю об камінь. Так, ніби хтось невидимий сипав зерно в ківш і терпляче чекав муки. Тільки ж він увечері сам зняв ремінь і від'єднав жорна, щоб дерево відпочило. Він схопився, накинув свиту й пішов до млина.

Повітря там було крижане, і тягнуло річковим мулом, мокрим каменем і чимось давнім, наче вода принесла сюди не запах, а чужу пам’ять. Місячне світло просочувалося крізь щілини між дошками тонкими білими смугами й лежало на підлозі, як порізи. Усередині жорна крутилися, повільно, але невблаганно. Камені скреготіли, хоча між ними не було ні зерна, ні засипки.

З-під каменів сипався не борошно, а дрібний, сірий пил. Мірошник підійшов ближче. Пил пахнув не житом, а старою, мокрою землею і чимось солодкуватим, наче від давно зів'ялих лілей. Він хотів зупинити колесо, але двері млиниці раптом зачинилися самі. У темряві він чув, як щось важке й мокре виповзає з-під підлоги, просто з водяного люка. Воно було слизьке, і коли воно рухалося, лунав звук, наче хтось перебирає довгими пальцями по мокрих дошках.

Мірошник завмер, притиснувшись до стіни. Щось підповзло до жорен. Скрегіт змінився. Тепер камінь перетирав не пил, а щось вологе, з тихим хрускотом. А тоді з темряви пролунав шепіт, тихий, як булькання води. Він не казав слів, а лише видихав чийсь чужий, переляканий подих, наче хтось благав про порятунок.

Мірошник завмер, притиснувшись до стіни. Щось підповзло до жорен. Скрегіт змінився. Тепер камінь перетирав не пил, а щось вологе, з тихим хрускотом. А тоді з темряви пролунав шепіт, тихий, як булькання води. Він не казав слів, а лише видихав чийсь чужий, переляканий подих, наче хтось благав про порятунок.

Мірошник більше ніколи не лагодив млини на тихій воді. І вам я скажу, коли почуєте вночі, як десь далеко скрипить колесо, хоча вітру немає, не підходьте до вікна дивитися. А скажіть-но мені, чи ви зараз певні, що за тими дверима ніхто не стоїть у темряві, чекаючи, поки ми всі заснемо?