Обличчя в багряній солі

Така густа тиша запала сьогодні в корчмі, що я відклав рушник, сів ближче до вогню й сам не одразу наважився говорити. Навіть дрова перестали тріщати. Цю історію я дізнався від солекопа з-під Солотвина. Він зайшов до нас якось восени, увесь одяг, брови й вії в білому нальоті, наче людина з іншого світу. Пахнув він не потом, а сухою сіллю та глибокою землею. Він розповів про найнижчий штрек, куди ніхто не ходить.

Спускати туди кліть було заборонено ще за діда його діда. Кажуть, там сіль не біла, а темно-багряна, і пахне вона не як звичайна, а наче стара кров. Солекоп казав, що одного разу їхня бригада заблукала в бічному тунелі, коли погасли каганці. Темрява під землею не така, як нагорі. Вона має вагу. Вона тисне на вуха і заповнює рот.

Вони сиділи в темряві, чекаючи, поки очі звикнуть, але світла не було. Тоді один з них, наймолодший, почув стукіт. Рівномірний, глухий. Тук... тук... тук... Наче хтось дуже далеко і дуже повільно б'є кам'яним молотом по стіні. Вони гукнули, та у відповідь лише тиша і знову цей стукіт, що наближався. Але не по підлозі, а ніби зсередини самої товщі солі.

Солекоп казав, що сіль під землею росте. Вона повзе, кристалізується, загоює тріщини. І іноді вона запам'ятовує те, що в неї потрапило. Стукіт ставав усе гучнішим, і раптом поруч із ними, просто з гладкої соляної стіни, почала випирати фігура. Спершу обличчя, потім плечі, наче хтось намагався вийти крізь товщу каменю.

Воно не мало очей, лише рот, відкритий у німому крику, і простягнуту руку, в якій був затиснутий старий іржавий цвях. Молодий хлопець злякався і вдарив фігуру кайлом. Сіль розсипалася, а стукіт миттєво припинився. Та коли вони знайшли вихід і піднялися нагору, хлопець помітив, що його власна шкіра на долоні стала твердою і холодною.

З кожним днем він бліднішав, а його кроки ставали важчими. Він почав чути стукіт усюди: у цоканні годинника, у краплях дощу, у власному серці. А потім одного ранку його знайшли в ліжку. Він не помер. Він просто перетворився на суцільний шматок темно-багряної солі, лише в середині, там де серце, стирчав іржавий цвях.

Солекоп більше ніколи не спускався під землю. Він казав, що сіль не пробачає, коли її турбують, і завжди забирає своє. А стукіт... він і досі іноді чує його вночі, коли надворі дуже тихо. І знаєте, що найстрашніше? Він казав, що фігура в стіні мала обличчя не якогось давнього мерця.

Вона мала обличчя самого молодого хлопця, який її вдарив. Наче сіль знала, що він повернеться, і просто готувала для нього місце. Тож слухайте тишу сьогодні вночі. І якщо почуєте рівномірний глухий стукіт десь у стіні вашої хати... не підходьте близько і не прикладайте вухо. Бо раптом стіна захоче запам'ятати і ваше обличчя?