Рукавиця, що чекала руки

У корчмі всяке лишають: люльку, пояс, ніж із чужою кров’ю, гріх, що липне до чарки. Та позавчора під лавою я знайшов рукавицю з козячої шкіри. Вона не лежала. Вона чекала. Пальці були зігнуті так, ніби щойно тримали чиєсь зап’ястя й не хотіли відпускати.

Я взяв її двома пальцями, а холод пішов мені не в долоню, а вище, під лікоть, до плеча. Від рукавиці тягло криничним каменем, цвинтарною глиною і мерзлим тілом, яке ще не встигли обмити, але вже перестали кликати на ім’я. Усередині лежав вогкий маленький зшиток.

Від сторінок тхнуло старою пліснявою. Я поклав рукавицю біля печі. І щось тихо стукнуло нігтем зсередини. Тоді я розгорнув зшиток. Перші рядки були рівні, майже канцелярські. Далі літери дрібнішали, кривилися, повзли вниз. Я не знаю, чи це була сповідь. Може, протокол втрати самого себе. Тож я переповідаю не від себе. Я тільки читаю те, що лишилося в тому зшитку. А починалося воно так.

Я був писарем при малому дворі над Смотричем, де панська амбіція пахла мишачим послідом у шафах, а книги боргів і чиншу лежали, мов сухі шкури людської марноти. Тієї осені я їхав крізь мокрі поля і ще вірив, що рука є моїм знаряддям.

Увечері ми стали на нічліг, в темних сінях заїжджого двору біля старого мосту, де мокрі плащі парували на кілках, а з підлоги тягло болотом і кінською упряжжю, я знайшов під лавою рукавицю. Козяча шкіра була м’яка, як зрізана повіка. Я вдяг її, з цікавості і бо пальці клякли від дощу.

Шкіра притислася до кисті не як одяг, а як чужа думка, що згадала свою форму. Я хотів стягнути її. Смикнув і раптом відчув, що тягну не рукавицю, а власну шкіру. Пальці під нею ворухнулися самі, наче хтось усередині приміряв мої суглоби.

Спершу я відчув не біль. Шурхіт. Наче під рукавицею пересипали сухе макове насіння. Потім у долоні почався дрібний свербіж, глибокий і нестерпний, ніби свербіло саме місце, де моя воля кріпилася до пальців. І я зрозумів: свербить не мені. Я наказав пальцям стиснутися. Вони не послухались. Тільки сухожилля під шкірою натяглися, мов струни на поганому інструменті, а великий палець повільно торкнувся вказівного. Не моєю волею. Не моєю звичкою. Не моїм страхом.

Я, мабуть, застогнав, бо за дверима стихли голоси. У сіни просочилася смуга жовтого світла, двері рипнули, і на порозі став хазяїн із лучиною. Він не спитав, що сталося. Тільки підніс вогонь до моєї руки й промовив: "Пане, бачу ваша рука слухає не вас". У світлі вогню я побачив дивний блиск у його очах. У тих словах було надто багато знання для чоловіка зі смолою під нігтями.

Вночі я ліг на лаві, поклавши правицю на груди, мов чужий інструмент у футлярі. Сон не прийшов. Замість нього мене провалило в липку темряву, де пахло камфорою, сирою землею і мокрим полотном, яким накривають людину перед похованням. Потім пальці під рукавицею почали рахувати мої ребра. Раз. Вдруге. Втретє. Не щоб впізнати тіло. Щоб перевірити двері. Я розплющив очі й побачив тінь у кутку. Вона не мала постаті. Тільки намір. Вона чекала так, як чекає чорна вода під тонким льодом.

На світанку я дістав книгу боргів, щоб записати кілька рядків про ніч і власну ганьбу. Я ще думав, що письмо поверне мені порядок. Та щойно я поклав перо на стіл, права рука взяла його раніше, ніж я встиг захотіти. І почала писати. Не я. Вона креслила план будівлі, якої не могло бути в селі: колони без покрівлі, сходи, що вели не вгору, а під землю, і брами, намальовані одна в одній, ніби кожна дверина ховала за собою ще глибшу темряву.

Перо шкребло папір так тихо й уперто, ніби хтось із темного боку сторінки просився назовні. А тоді рука завмерла і під планом вивела рівно: тіло є дверима, а двері не питають дозволу в того, хто живе всередині.

Я пішов до знахаря. Він натирав кисть камфорою, клав п’явок, шепотів молитви так сухо, ніби перетирав крейду. Коли торкнувся рукавиці, лице його посіріло. Він уклонився моїй руці. Не мені. "Пан не хворий, - прошепотів він. - Хвороба була б милістю. Ваша рука вже має іншого хазяїна". Вийшовши від знахаря, я хотів вернутися до заїжджого двору, забрати торбу й втекти звідти, куди дивляться коні. Але тіло вже радилося не зі мною.

Біля цвинтаря тіло зупинилося. Рука піднялася до старої ікони на воротях, але не торкнулася дерева. Вона лише обвела в повітрі коло. Спершу там не було нічого. Потім простір потемнів і поглибшав, ніби хтось зняв зі світу тонку мальовану шкіру. Я побачив село з вивороту: ліси з полотна, сонце з жовтого скла, людей на нитках, що вдають подих, шлюб, голод і молитву.

Я шукав того, хто смикає. Але над усім не було видно лялькаря. Нитки наче самі прагнули смикати. Одна вже проходила крізь мою руку. Зшиток уривався словами: "Я не живу. Я звисаю на невидимій нитці". Я довго дивився на рукавицю біля печі. Її пальці вже розкрилися. Ніби хтось відпустив чуже зап’ястя. А може, приготувався взяти нове.