Дяк і його свічка

Якби чоловіча пиха мала форму, то дяк Пилип міг би нею оррати землю. Вивалив він на ярмарку свій товар і одразу вхопив найтовстішу свічку. Тримав її так, наче то не віск, а живий корінь. Погладив, підморгнув молодицям і каже: дивіться, жінки. Рівна, довга, товста, з доброго воску. І головне - в руках не гнеться, хоч як крути, і в будь-який свічник стане. Чоловіки почали підозріло кашляти, а жінки червоніли аж до п'ят.

А Пилип уже розійшовся не на жарт. Мій ґніт, каже, кручений, як мотузка. А свічку раз візьмеш у руки, іншої не захочеш. Вставиш у свічник - і забуваєш про все на світі. Горить довго, не гасне від першого подиху, вистачить до самого ранку, поки сама не попросиш. Жінки вже пирскали в хустки, бо свічка була свічкою, а розмова давно пішла за комору. Одна молодиця не витримала: ой, Пилипе, ти так хвалиш, що вона зараз почервоніє і сама до свічника полізе.

Тут крізь натовп протиснулася Мотря. Вдова з язиком, гострим, як свіжонаточена коса. Глянула на ту свічку так, що віск, здається, сам захотів вунувато упасти зі столу, і каже: А вона в тебе, Пилипе, тільки велика чи ще й біля ліжка добре стоїть, питає так голосно, що почув весь ряд. Ярмарок завмер. Дяк зчервонів, але гордо відказав, що світить так, що сусіди крізь стіни бачать. Мотря примружила очі: а ґніт не слабенький? Бо буває, воску багато, а як до діла, то тільки дим і соплі.

Пилип, бідолаха, почав відбиватися. І в холод, і в жар, кричить, і в коморі, і на печі не підведе! До самого ранку дотягує, хоч до обіду, і світлом не обділить! Мотря лише кивнула: то запали. Бо ти язиком уже пів ярмарку збудив, а свічка ще стоїть без діла. Натовп аж зайшовся. Дяку нікуди діватися. Дістає кресало і трут, ставить свого велетня посеред столу й підпалює. Спершу полум'я високе, Пилип гордий, груди колесом. Але віск виявився м'яким.

Почала свічка диміти. Потім віск потік, наче сльози. А тоді й почала хилитися набік, наче п'яна в корчмі. Пилип метушиться, підправляє її пальцями, масажує, але виглядає це ще смішніше. Мотря зітхнула і голосно, на всю площу: ой, Пилипе, вона в тебе, бачу, на словах могутня і тверда, а як жар пішов, то вже й боком стала і за дві хвилини скінчилася. Жінки регочуть, чоловіки витирають сльози. А свічка пшикнула, пустила ганебний дим і згасла.

Пилип стоїть, опустивши руки. Пиха з нього вийшла, лишився просто старий, втомлений чоловік з воском на пальцях і ганьбою в очах. І тут Мотря підходить ближче. Не сміється вже. Бере з його столу найменшу свічечку, яку він відклав осторонь. Запалює. Вона горить рівно, тихо, спокійно. От бачиш, каже вона м'яко. Не всяка свічка, що найбільша на столі, до ночі дотягує. І не кричи на весь ярмарок, що вона хату до ранку триматиме, бо жінки потім сміятимуться.

Пилип дивиться на той маленький, але живий вогник. І раптом усміхається. Кривувато, по-доброму, наче хлопчисько, якого спіймали на гарячому. Та не хвилюйся, додає Мотря, простягаючи йому ту маленьку свічку: У кожного чоловіка буває важкий день і погана погода. Головне, щоб у темряві хоч щось гріло, а не тільки місце займало. Дяк обережно бере її теплими, засмаленими пальцями. Ховає свою велику, але безпорадну свічку під рядно.

Після того Пилип уже так не кричав. Продавав тихо, усміхався жінкам, а чоловікам підморгував, але вже без отого хвацького блиску в очах. Тож не хвалися свічкою, поки її не запалили, бо на ярмарку язиком можна й дзвіницю підперти і самому собі пам’ятник із балачок виліпити. А вдома, коли вітер б'є у шибки, спитають не про те, скільки мав воску, а про те, чи було від тебе світло і тепло, коли комусь справді було темно і холодно.