Коров’яче кохання

Кохання не любить, коли над ним стоять із планом. Навіть коров’яче. Микита цього не знав. Йому так кортіло теляти, що він вирішив не чекати весни, настрою й милості природи, а взяти справу у свої господарські руки. Так у його корови Квітки з’явилося побачення. З яблуками, рушником, скрипкою і чоловіком, який нервував більше за всіх.

Від сусіда він привів бичка Громобія. Ім'я грізне, наче той мав би ламати паркани, а сам бичок боявся тіні й більше дивився на відро. Квітка ж стояла спокійна й горда. Вона глянула на Громобія так, як писар дивиться на погану скаргу. Микита аж спітнів. Він же домовлявся, тягнув бичка через пів села, а тут така байдужість. "Не для того я пів року планував, щоб ви просто стояли", - бурмотів він.

Микита вирішив, що тваринам потрібна атмосфера. Він вимив хлів так, що хоч приймай панську делегацію. Настелив свіжого, пахучого сіна. Квітці покрав у сусідському садку найчервоніші яблука, а Громобієві приніс добірний буряк. А щоб усе було зовсім "по-людськи", повісив на кілка вишитий рушник і зв'язав букет із конюшини та м'яти. "Хай усі бачать, що в цьому домі є культура", - сказав він сам собі, витираючи чоло рукавом.

Та романтика пішла шкереберть. Квітка мовчки з'їла весільний букет разом зі стрічкою. Громобій хрумнув буряк, відвернувся до стіни й завмер із виглядом такого жениха, якого привели під вінець, а він досі думає, що його кликали на обід. Микита підійшов до бичка, погладив його по теплій шиї й зашепотів на вухо: "Ти будь чемним, але впевненим. Жінки люблять рішучість". Громобій у відповідь лише глибоко зітхнув і почав нюхати старе дерев'яне відро.

Тоді Микита покликав єдиного на село скрипаля Сидора. "Щоб у них душа до душі, а не ріг до рога", - пояснив Микита. Сидір зайшов у хлів, скрипнув смичком, і Громобій так злякався, що мало не перекинув діжку. Квітка ж повільно повернула голову й подивилася на Микиту. У її великих темних очах було стільки тихої докори, що Микита сам відчув себе винним, хоча ще хвилину тому вважав себе майже весільним старостою.

Бачив я людей, які любов псували порадами. Але щоб чоловік привів у хлів скрипаля й чекав, що бичок після першої ноти стане романтичним кавалером, такого в нас ще не було. Навіть Громобій, здається, тепер думав, що його запросили не до Квітки, а на урочисте відкриття ярмарку.

Тут у дверях хліва з'явилася сусідка баба Богдана, хотіла за вкрадені яблука поцікавитись. Вона подивилася на рушник, на яблука, на скрипаля й на Микиту, який тремтів від відповідальності. Богдана сплюнула і каже: "Ти ще старосту поклич, коровай спечи й весільну пісню заводь, може, тоді Квітка з Громобієм нарешті зрозуміють, що в тебе тут не хлів, а вже родинна справа". Микита образився."Я ж для господарства стараюся, бабо! У мене все має бути як слід!".

А Богдана лише хитнула головою, дивлячись на його тремтящі від напруги руки. Микита вирішив залишити їх наодинці. Вийшов, але через хвилину вже підглядав крізь шпарку в дошках. У хліві було тихо. Квітка стояла й дивилася просто в ту шпарку. Її погляд був такий спокійний і всепроникний, що Микиті стало пекуче соромно. Богдана, що нечутно підійшла ззаду, поклала йому руку на плече: "От бачиш, сину. Навіть корова розуміє, що при глядачах любов не росте. Їй простір треба, а не твоя тривога".

Він ще хотів було запалити свічку для затишку, але Богдана миттю її задула: "Ти ще хлів спали, романтик". Тоді Микита зрозумів, що його план зламався об щось простіше і мудріше за нього. Він зняв рушник, забрав яблука, подякував скрипалеві й відчинив двері хліва. Без жодного слова вивів Квітку й Громобія на луг, де вітер пахнув полином і вільною травою.

Вони пішли лугом, без музики, без плану, без Микитиної голови над кожним кроком. Квітка вперше за день не дивилася на всіх як на сувору комісію, а просто щипала конюшину. Громобій спокійно ходив поруч. Микита ж стояв біля тину, дивився, і вперше за довгий час відчув, як відпускає той тугий вузол у грудях, який він сам собі й зав'язав.

Теля з'явилося навесні. Міцне з допитливими очима. Богдана тоді сказала: "Бачиш, Микито, іноді найкращий сват той, що вчасно забрався". Не кожну справу можна пришвидшити тривогою. Часом треба не сильніше тягнути за мотузку, а відійти й не заважати життю робити своє. Навіть коров'яче кохання, не любить, коли над ним стоїть чоловік з яблуком, рушником і планом на майбутнє.