Козаки-розвідники

Сідайте ближче, бо це така історія, що стоячи від сміху можете не дослухати. Оце недавно прийшов до мене Хомин батько, сів, зітхнув і каже: "Іване, у мене кури третій день не кудкудакають нормально - тільки верещать і кидаються навтьоки". Я питаю: "Що сталось?". А він тільки рукою махнув і на сина покосився. Хома почервонів, як буряк. Ото я й попросив хлопця самого розповісти, то нехай той козак-розвідник сам і звітує, як пройшла його "таємна операція".

Дядьку Іване, я все розкажу, чесно! Усе почалося з того, що ми з Грицьком вирішили стати справжніми козаками-розвідниками. Грицько листав у діда якусь старовинну книгу - там були козаки, облоги, засідки і всяке таке. Ми ту книгу гортали цілу годину і зрозуміли головне: справжній розвідник мусить непомітно проникнути на ворожу територію і здобути трофей. Усередині в мене все зробило: "ой!" - але зовні я, звісно, стояв як справжній козак. Ми переглянулись. Ми були готові.

"Ворожою територією" ми призначили город. Ну а що - там і тин, і кропива, і дід Охрім з лозиною часом ходить. Чим не фортеця? Трофеєм мали стати три огірки з грядки. Ми з Грицьком заліягли в бур'яні біля тину і пошепки розробляли стратегічний план. Грицько сказав, що він - головний отаман. Я сказав, що теж отаман. Ми трохи посперечались, але потім вирішили: два отамани - це навіть краще.

Я переліз через тин першим. Тихо, акуратно, як справжній розвідник... Майже. Штани зачепились за кілок - ррраз! - і я звалився просто в грядку з цибулею. Шмиг! Сиджу, нюхаю - цибулею смердить на весь город. Але нічого, я не здався. Грицько переліз за мною - геп! - теж у цибулю. Ми переглянулись. Розвідники мали б пахнути інакше, але що вдієш.

Ми повзли до огіркової грядки на чотирьох. Сонце пекло спину, мурашки бігли по руках від страху і від кропиви. Я вже майже дотягнувся до першого огірка... Коли раптом за спиною - "А бодай вас кропива сама додому віднесла!". Це була баба Явдоха, яка побачила нас з вікна і вирішила, що кричати - найкращий спосіб захисту городу. Ми підскочили обидва - бух! - головами одне об одного.

А далі було таке, що я досі не розберу, як воно сталося. З переляку ми рвонули навтьоки - і прямо через курник. Кури - в усі боки, крила, пір'я, верещання! Чалап-чалап по калюжі, лясь через відро, шубовсть у якийсь мішок з ганчірками... Я вибіг на вулицю без одного чобота. Грицько - з курячим пір'ям у волоссі. Ми зупинились. Огірків у нас не було. Зате була задишка і повні очі сорому.

Дід знайшов нас за стодолою. Ми сиділи тихо, як миші. Він подивився, подивився, потім питає: "Де ваші трофеї, розбійники?". Я хотів щось відповісти гідно, по-отамански. Але тут Грицько витяг з-за пазухи... один маленький кривий огірочок. Він таки встиг схопити. Дід подивився на той огірок, подивився на нас і раптом засміявся - аж за живіт узявся. "Ідіть вже".

Ми йшли додому мовчки. Потім Грицько каже: "Слухай, а наступного разу треба краще планувати". Я кажу: "Треба". "І курей обходити",- каже він. "І кропиву",- кажу я. Ми зупинились і поділили той огірочок навпіл. Він був теплий, трохи гіркуватий, але смакував, як найкраща перемога на світі, ми ж таки козаки. Просто... ще трохи недосвідчені.