Операція Медовуха

От бачите того хлопця біля лави? Весь у реп’яхах, одна штанина вище другої, волосся стирчить, як солома після бурі, а очі - як у полковника після програної битви. Це Назар. Сьогодні він із Грицьком таку операцію провернув, що якби не свідчення діда Толі, я б не повірив. Мовчить. Я питаю: "Що, знову в кропиву вступив?". А Назар важко зітхнув і каже: "Ми сьогодні таке розкрили, що навіть козацькі розвідники б позаздрили". Ну, кажу, розказуй. А сам уже бачу: це не просто реп’яхи. Це бойові шрами.

Нас із Грицьком баба Тома найняла на таку справу, що якби ми були справжніми розвідниками, нам би вже дали по новій шаблі. А так дали по пиріжку й сказали: "Вистежити діда Толю". Бо дід щовечора приходив додому дивно веселий. Співав якусь пісеньку про вишню. Підморгував сусідській кішці. А пах часником так, що навіть кіт відходив убік з повагою, ніби перед ним не дід, а цілий отаман часникового війська.

Баба Тома щипала фартух і бурмотіла: "Часником він, бачте, пахне. А чого він тим часником запах перебиває - оце вже питання". Ми з Грицьком знали: справа непроста і темна. І надто пахуча. Тож зранку Баба Тома викликала нас до хати й говорила пошепки, хоча діда вдома не було: "Хлопці, дід мій щось ховає. Знайдіть де. Тільки тихо. Бо як він вас побачить, то ще й вас часником нагодує, щоб сліди заплутати".

Ми з Грицьком переглянулись. Він прошепотів: "Якщо медовуху прикривають часником, то це військова хитрість". Я кивнув. Операцію ми назвали просто і грізно: "Часниковий Дід". Але потім змінили на: "Запашний дід" - через обставини операції. Нагорода була серйозна: пиріжки з капустою і бабина обіцянка не казати батькам, що ми вчора лазили красти черешню в баби Соні. Ми погодились. Бо розвідка розвідкою, а батьківська правда іноді болючіша за кропиву.

О другій годині по обіді дід Толя вийшов із двору. Йшов повільно. Озирався. Покашлював так, ніби просто "вийшов на повітря". Але ми з Грицьком знали: так ходять тільки винувато. Залягли в кропиві за тином. Я одразу відчув, що розвідницька слава пече не тільки душу, а й обидві ноги до коліна. Грицько шипів: "Не ворушись!". А сам смикав реп’яха з рукава, аж мало рукав не відірвав. Дід зупинився й глянув на небо. Ми завмерли. Навіть комар, здається, сів тихіше.

Дід пішов далі - до старої повітки за садком. Ми - за ним. Гордо. Мовчки. І трохи навприсядки, бо кропива ще нагадувала про себе. Підкрадалися так тихо, як тільки можна. Але операція майже зірвалася, коли під ногами тріснула суха гілка, у носі пил почав лоскотати, а з-за рогу раптом вийшов гусак. Білий. Розлючений. З очима, як у старшого сторожа при царській скарбниці. Він глянув на нас і вже набрав повітря для найстрашнішого "га-га-га".

Я зробив єдине правильне, що міг зробити досвідчений розвідник. Шмигнув за найближчий гарбуз, що лежав біля тину під широким листям, круглий і поважний, ніби його там лишили спеціально для засідки. Гарбуз виявився менший, ніж моя хоробрість. Я сховав за ним тільки голову й одне коліно. Грицько кинувся за мною, перечепився через батіг, упав поряд і прошепотів: "Я прикриваю тил". Тил у нього був увесь у землі. Гусак постояв, подумав, що ми, мабуть, і так нещасні, та пішов.

Але прибіг пес Рябко, який до цього лише споглядав на нашу мужню боротьбу з обставинами. Мабуть вирішив, що ми прийшли гратися. Ліз лизатися, махав хвостом і мало не видав нас остаточно. Я відштовхував його носом від свого вуха й думав: зрадник. А дід уже заходив у повітку. Ми підповзли до щілини в дошці. Я зазирнув перший, бо я був головний розвідник. Грицько теж зазирнув, але нижче, бо йому в око ліз реп’ях. Дід Толя відчинив стару скриню в кутку. Дістав дістав щось загорнуте.

Ми з Грицьком затамували подих. Оце воно, подумали ми. Зараз буде та сама таємна медовуха, яку часником прикривають. А дід розгорнув рушника. І ми розгледіли... Пампушки. Часникові. Круглі, рум’яні, і дуже блискучі. Дід понюхав їх і сказав сам до себе, але дуже голосно: "Оце життя". Я так здивувався, що чхнув, вийшло надто гучно, що з полиці впала цибулина. Гуп! Дід повернувся. Ми завмерли біля щілини.

Дід вийшов, подивився на нас, на мою голову в павутинні, на Грицьків реп’ях у волоссі, почухав потилицю й засміявся: "Баба підіслала? Думає, що я медовуху ховаю? А я що? Я чоловік чесний. А вона мені часник у хаті заборонила. Каже, від мене після нього навіть подушка тікає". І простягнув нам по пампушці. Ми переглянулись. Але розвідників не можна підкупати. Особливо пампушками з часником, які за версту видадуть нашу позицію.

Ми повернулись до баби Томи й доповіли: "Медовухи не знайшли. Але часниковий злочин підтверджено повністю". Баба Тома помовчала, зітхнула й сказала: "Хай сьогодні спить біля відчиненого вікна". А дід якраз ішов через двір, веселий і пахучий, знову підморгував сусідській кішці й ніс вигляд чоловіка, який не шкодує ні про що.

Отак ми з Грицьком зрозуміли важливу річ. Не кожен веселий дід щось ховає. Деякі просто знають, де лежать найкращі пампушки. А ще ми зрозуміли, що баба Тома розуміє усе, навіть якщо не ходить за повітку. Бо ввечері вона поставила діду Толя миску борщу й сказала: "Їж. Тільки дихай у вікно". Дід кивнув. Ми з Грицьком сиділи поруч, їли свої пиріжки з капустою й мовчали, як справжні розвідники. Бо справжній розвідник ніколи не видає таємниць.

Закінчивши розповідь, Назар взяв окраєць хліба, що Параска принесла з кухні і гордий пішов додому. Цікава вийшла операція, але хлопці й не здогадувалися, що найхитрішим у цій справі насправді був сам дід Толя. Бо вже наступного дня він знову пішов до повітки. Тільки тепер на рушнику, стояв ще й маленький глечик медовухи.