Чорний Вітер

Бий. Так почалася ця історія. Не словом. Не криком. Ударом. Бий, бий, бий. На старій пристані, де мох лип до дошок, а чайки чомусь мовчали, я знайшов чоловіка з чорним бубном. Він сидів біля мокрих канатів і реготав у море так, ніби сміялася не людина, а ціла п’яна ватага в його горлі. "Раз на сім літ, - прошепотів він, - вітер справляє весілля". Бий. "І наречена після нього не вертається". Потім він урвав сміх і заговорив уже до мене.

Я був музикою у ватазі, що звала себе вільними людьми вітру. Ми ходили між лиманом, скелями й старою козацькою пристанню: тягали сіль, мед, дьоготь, ножі, турецькі тканини й чужу біду. Море нас не любило. Тільки чекало плати. Гей, бий у шкіру. Гей, бий у ніч. Хто вийшов до моря, той вже не весь свій.

Раз на сім літ старші витягали чорний бубон. Шкіра на ньому була гладка й холодна, ніби її натягли не з тварини, а з потопельника, якого повернуло море. Казали: Чорний Вітер не бог і не чорт. Він щілина у світі. Коли вона відкривається, людина не падає. З неї просто видуває все людське: ім’я, пам’ять, любов, голос. А тіло ще стоїть на ногах і дивиться очима, де щойно була душа.

Тієї ночі смоляні бочки горіли синім. Мокрий пісок під скелею був чорний, ніби море виплюнуло на берег власну тінь. Човни хиталися в один лад, хоч море мовчало. Чайки сиділи на камені й чекали. Потім я побачив Олесю. Біла сорочка. Червоні стрічки на руках. Вінок із квітів і водоростей. Гей, ведіть наречену. Гей, ведіть до води. Вітер не просить. Вітер бере.

Водорості повзли їй по шиї, як холодні пальці. Ватага мазала лиця сажею, сіллю і риб’ячою кров’ю. Цілували ножі, били п’ятами в пісок, сміялися так, ніби сміх уже не належав людям. То був не просто танець. То море вчило їх ходити чужими ногами. Бий. Бий. Лиши її. Бий.

Мені дали бубон. Старий лоцман прошепотів: "Замовкнеш - її візьмуть люди. Битимеш - її прийме вітер". Ось така пастка: будь-який мій вибір вів її до смерті, тільки різними дверима. Я поклав долоню на шкіру. Вона була тепла. Під нею ще щось жило. На мить я відчув глухий поштовх зсередини - як дитина б’є в материнському животі. Щось чекало народження. Гей, бий, музико. Гей, бий, не мовчи. Море не любить порожньої тиші.

Я бив повільно, щоб виграти їй час. Бий. Бий. Ще мить. Бий. Олеся дивилася на мене з наказом. Не плач. Не благай. Не дай їм зробити з мене річ. Ватага вже співала не її ім’я. Вони кликали її нареченою вітру. А вона просила очима тільки одного: пам’ятай, хто я.

Пісня ватаги піднялася з горлянок, солона й крива: Гей, чорний вітре, візьми молоду. Дай нам здобич, дай нам ходу. Між ударами з’явився інший шепіт: Лиши її. Вона вже не твоя. Лиши її. Перший удар забрав її голос. Другий - запах волосся після дощу.

На третьому я зламав ритм. Додав зайвий удар. Пропустив сильний. Ватага спіткнулася. Один упав лицем у пісок. Другий вивергнув чорну воду. Олеся зробила крок назад. Я вже подумав: встиг. Тоді моя права рука вдарила сама. Бий. Бубон тримає не моя рука. Він тримає мене.

Чорний Вітер увійшов у коло холодом. Вогні нахилилися в один бік і горіли без тріску. Море зникло в темряві, ніби його накрили мокрим чорним рядном. Я вже не знав, чи б’ю в бубон, чи бубон б’є в мене. Бий. Бий. Не твоя. Бий. Серце підхопило той ритм. І зрадило мене першим.

Кожен удар крав те, заради чого я ще був живий. Тепло її руки. День, коли вона сказала моє ім’я. Її сміх за столом, коли я вистукував нашу пісню. Коли забирають пам’ять, любов стає порожньою посудиною. А порожнє легко наповнити чужою волею. Гей, бий у пам’ять. Гей, бий у кров. Хто забув ім’я, той зрадив любов.

Олесю підвели до краю скелі. Ватага кричала вже не багатьма голосами, а однією пащею. Я не переміг ритм. Тоді я підсунув у нього інший. Бий. Бий. Не лишу. Бий. Бий. Бий. Олесю. Бий. Її ім’я впало в ніч, як монета в бездонну криницю. І вона озирнулася.

Я кинувся до неї, та Чорний Вітер прийшов цілком. Не бурею. Не громом. Не хвилею. Солоним присмаком у повітрі. Її губи сказали без голосу: "Не лишай себе". Потім вона перестала належати видимому світу. На камені лишились червона стрічка й мокре коло водоростей. Ватага протверезіла й розсипалась. Я більше не бив у бубон. Але щоночі він б’є в мені. Бий. Бий. Не лишай себе.