Чужа тінь

Не всяка тінь ходить за своїм хазяїном. На Іллі, коли худобу вже женуть додому раніше, один старий скотар побачив корову жінки на ім’я Явдоха. Корову - рябу, спокійну, з повним черевом. А тінь за нею тяглася чужа: довгонога, горбата, з гострим носом. І йшла не під нею, а позаду, наче щойно влізла в це тіло й ще не навчилася пастися.

Сідайте ближче до жару. Є ночі, коли двері краще не тримати за спиною, а на власну тінь не дивитися надто довго, тінь - не просто пляма від світла, вона якір, яким душа тримається за землю. І горе тому, чию тінь хтось вирішив поміняти, поки господар спить.

Діялося це в селі під Миргородом, де двори стояли далеко один від одного, а городи впиралися в балку. Влітку корови давали стільки молока, що господині ледь тягали дійниці. Але в однієї вдови, Явдохи, ряба корова почала давати дивно мало. Не хворіла, їла добре, очі мала ясні, а молока - на самому дні. Явдоха грішила на пристріт: кропила поріг свяченою водою, сипала сіль під ясла, обкурювала хлів полином, та не допомагало.

Аж якось надвечір скотар ішов із чередою через вигін. Сонце сідало низько, тіні тяглися через усю дорогу. І він побачив: іде ряба корова, а тінь від неї не коров’яча. Тінь мала довгі тонкі ноги, гострий ніс і йшла трохи позаду, наче не встигала за твариною. А від корови тягло кислим молоком, паленим волоссям і прілим листям.

Скотар подумав, що то очі морочить вечірнє марево. Та наступного дня опівдні, коли тіні найкоротші, він знову глянув на рябу. Тінь лежала на траві, але не мала вимені. Зате на землі чітко виднілася тінь жіночої спідниці й гострого носа. Люди сміялися з його розповіді. Казали, старому сонце вдарило в очі, а вечірня тінь і не таке покаже, коли день довгий, а чоловік зранку на ногах.

Але сміх стих, коли Явдоха знайшла біля хліва дерев’яний ослінчик для доїння. Він був не її. Знизу, на ніжках, хтось вирізав три перехрещені лінії й утер у дерево пічну кіптяву. А ввечері глек із молоком, що стояв на призьбі, упав. Молоко розлилося, але не бігло струмком. Лежало на місці, наче густе мутне скло.

Старі баби пошепки згадали про міняну тінь. Казали, є такі відьми, що не крадуть молоко з вимені. Вони крадуть саму суть. Лишають при худобі свою тінь, а коров’ячу забирають собі. І поки чужа тінь ходить по пасовищу, відьма доїть не корову, а її силу. А тварина стоїть, їсть, жує, та всередині вже порожня, як стара верба.

Явдоха покликала знахарку. Та прийшла з пучком звіробою і жаринкою в черепку. Тричі обійшла корову, сиплячи попіл біля копит, але жаринка раптом почорніла й згасла, хоч вітру в хліві не було. Знахарка зблідла. “Тварину вже не врятуєш, - сказала вона. - Але біда не тільки в ній. Дивись на себе, небого”. Явдоха повернулася до стіни хліва, де падало вечірнє сонце.

Від Явдохи падала тінь. Але то була не тінь молодої жінки. То була тінь старої горбатої баби, що спиралася на сукуватий ціпок. І ця чужа тінь повільно простягала руку до Явдошиного горла. Жінка відчула, як їй перехопило подих, тінь стискала їй шию.

Знахарка не стала чекати. Вона вихопила серп, що висів біля дверей, підступила до стіни й провела лезом саме там, де була шия старої тіні. З-під землі почувся не крик, а довгий хрипкий видих. Запахло паленим волоссям і кислим молоком. А коров’яча тінь із вименем повільно повернулася на своє місце.

Ряба корова того ж вечора впала і більше не встала. Її закопали посипавши сіллю. Відьму в селі так і не знайшли. Тільки одна стара з краю хутора наступного дня не вийшла з хати. Казала, що болить шия, хоч рани ніхто не бачив. А з її комина три дні тягло паленим волоссям.

З того часу в тому селі лишився звичай. Корову намагалися доїти до заходу сонця. Не тому, що молоко вночі гірше, а тому, що надвечір тіні довшають і починають лізти туди, куди їх не кликали. А коли вже мусили доїти пізно, господиня клала жменю солі під ослінчик і ставила дійницю так, щоб на молоко не падала жодна тінь. Бо старі казали: тінь, що торкнулася молока, може показати чужому дорогу до вимені.

А якщо дорогою від хліва тінь раптом відставала від ніг, людина не кричала й не хрестилася. Лише сипала сіль собі за спину. Не озираючись. Бо Озирнешся - покажеш, що впізнала. А тоді воно вже знатиме, чиє місце приміряти.