Дірка в домовині. Частина 1.

У старих селах найбільше боялися не живої відьми. Живу можна обійти десятою стежкою, не дивитися їй в очі, не брати з її рук їду. Небезпека починалася тоді, коли відьма вмирала. Звичайного мерця кладуть у домовину й моляться. А відьмі спершу заліплюють рот воском, сиплють під руки мак і питають у найстарішої баби: "Дірку свердлити будемо?"

Ту стару звали Меланія. Вона жила на краю села, де за городами починалися чорні вільхи й мокра земля. Її боялися, але йшли до неї: з хворою дитиною, з коровою, що раптом перестала давати молоко, з нічним плачем. Не кожна і не кожен платили їй грішми. Зате винними лишалися всі. Коли Меланія вмирала, у хаті стало так тихо, що було чути, як у мисці тріскає застиглий віск.

Сільські баби знали, що робити. Губи відьми заліпили товстим шаром воску, щоб не кликала живих по іменах. У саму домовину насипали повні жмені маку, аби рахувала зерна до ранку і не вставала. А потім покликали теслю. Йому звеліли зробити в кришці маленьку дірку. Казали: щоб душа мала куди вийти, а голос не вернувся назад у кістки.

Тесля був молодий, руки ще не звикли до дерева. Він нервував, поспішав, бо сонце вже сідало за цвинтарний горб. Інструмент ковзнув, і дірка вийшла завширшки в палець. Хтось із баб махнув рукою, мовляв, душі все одно. А старий паламар мовчки перехрестився і відвернувся, бо знав: для того, що нині живе в землі, зайвий простір то двері.

Домовину понесли на край кладовища, де кропива переплітається з диким хмелем. Коли чоловіки опускали її на мотузках у глибоку яму, паламар присягався, що від тієї дірки в кришці потягло крижаним протягом. Хоча день стояв теплий, і листя на березах навіть не ворушилося. Землю засипали швидко, ніби боялися, що хтось із ями почне дихати на них знизу.

Першої ж ночі після поховання цвинтарний сторож почув біля свіжої могили тихий шепіт. “Одне… друге… третє…”. Він перелякався, але подумав, що стара рахує мак у домовині, як і належить. Такі речі краще не слухати, але ноги не йшли. А тоді щось змінилося. Голос перестав рахувати зерна. Він почав рахувати борги. "Оксана за молоко… Марина за дитину… Семен за чужу смерть…" Коли ноги почали його знову слухатись, він утік.

А вранці люди біля могили побачили дрібні застиглі краплі воску. Ті краплі не були випадкові. До села тягнулася тонка бліда нитка, ніби хтось уночі повз землею і лишав за собою застиглий слід. Вона вела до хати тієї жінки, чиє ім’я сторож чув першим. На порозі застигла густа крапля воску. Господиня сказала, що перед світанком прокинулася від шепоту під вікном. Хтось тихо повторював її ім’я.

Наступної ночі віск з'явився на одвірках інших дворів. Кожен, хто колись носив старій хворе немовля чи просив відвернути посуху, чув під вікном шепіт. Він не був злим. Гірше: він був знайомим, майже лагідним, як у людини, що прийшла віддячити. Один чоловік стер віск із порога ганчіркою, але вночі краплі виступили вже зсередини хати, на дошках під колискою.

Село не витримало. Чоловіки взяли заступи й розкопали могилу. Домовина лежала рівно, кришка не зсунута. Коли віко підняли, спершу всі побачили мак. Він лежав майже неторканий, рівним шаром, ніби стара й не бралася його рахувати. А тоді хтось показав на кришку. Дірка здавалася ширшою. Краї дерева були обліплені воском, а на губах Меланії воску вже не було.

Тоді усі зрозуміли.. Вона не вставала з домовини. Їй і не треба було. Віск, яким заліпили рот, не втримав голос. Він сам став голосом. Просочився до дірки в кришці, навчився шепотіти і тягнутися до тих хат, де ще пам’ятали її ім’я. З того часу в селі не свердлили дірку в домовині навмання, адже не кожна дірка випускає душу. Деякі лишають мертвим дорогу назад.