Дірка в домовині. Частина 2

Люди були впевнені, що бачили найстрашніше... Меланія не вставала, бо її голос вийшов із воском. Та коли один із чоловіків підніс каганець ближче до труни, усі побачили й інше. Ще один отвір був над головою відьми. Тесля клявся, що не робив його. Краї дерева були втиснуті всередину. Ніби до Меланії хтось увійшов. Стара баба відступила, перехрестилася й прошепотіла: "Так душа не виходить".

Паламар Остап побілів, наче його самого присипали могильною землею. "Хто сказав свердлити саме в кришці?" - пролунало з натовпу. Ніхто не відповів. Всі подивилися на теслю. Він хрестився й клявся, що йому дав інструмент і показав куди бити Остап. Його ж власний тонкий свердлик був вдома. Чистий. Неторканий. А той, яким свердлили домовину, був важкий і з тріщинами ручки, та малою церковною міткою Остапа.

Усі пішли до порожньої хати Меланії в надії там зрозуміти, що відбуваєтся. У хаті пахло димом, воском і мокрим деревом, хоч печі ніхто не топив. На стелі, біля сволока, знайшли замазану воском дірку. Поруч ножем було видряпано: "Душа йде вгору. Земля бере вниз. Не плутай. У хаті роблять шлях для душі. У домовині роблять рот для землі". Від неї тягнуло холодом.

Найстарша баба згадала справжній звичай. Коли помирала та, кого боялися, у хаті відкривали вікно або робили отвір у стелі. Щоб душа мала шлях угору. А домовину не чіпали ніколи. Бо домовина йде в землю. А земля не завжди мовчить. "То що маємо, дві дірки в труні. Хто ж нас надоумив свердлити кришку перед похованням?" - спитав хтось. Усі повільно повернулися до Остапа. Він стояв біля порога й не дивився нікому в очі.

Він довго мовчав. А тоді сказав: "Я тільки передав те, що почув". У ніч перед похованням він був у церковній комірчині й почув голос із-під підлоги. Голос говорив словами Меланії: "Не в хаті. У кришці. Мені так легше". Але Меланія вже лежала мертва, в рот їй був заліплений воском. І між тими словами чулося багато інших голосів. Ніби в одному голосі звучало ціле кладовище.

Багато років тому в Остапа померла єдина донька. Він ходив до Меланії, просив повернути дитину. Меланія відмовила. Сказала тільки: "Не проси того, що не саме прийде". Остап зненавидів її за те. Він думав, що вона не відкрила йому двері до мертвих, але й не розумів: Меланія була не дверима. Вона була засувом. І тепер хтось із-під землі прошепотів йому: "Зроби нам рот, і ми дамо тобі голос, за яким сумуєш".

Після його розповіді, люди повернулися до труни, щоб вирішити, як це зупинити. І саме тоді з розритої могили почувся дитячий голос. Тихий. Знайомий Остапові до болю. "Тату. Остапе. Відчини". Паламар затулив вуха, але голос уже був не в землі. Він був у нього в роті. На язиці. Між зубами. Солодкий, восковий, теплий. Стара баба перехрестилася й сказала: "Веди до комірчини. Там воно вперше з тобою говорило". Остап пішов першим. Наче його вели за голосом.

У церковній комірчині дошками тяглася тонка воскова нитка. Вона йшла просто під підлогу. Остап з теслею вирвали одну дошку. Під нею чорніла волога земля. Лежала стара кістка. Кілька макових зерен. І виднілася маленька дірка в ґрунті. Звідти повіяло таким холодом, що каганець згас без подиху. Голос із землі заговорив уже не Меланією і не дитиною. Багатьма голосами одразу: "Ви самі просили. Ви самі дозволили".

Люди кинулися виправляти обряд. Хотіли забити дірку в домовині осиковим кілком. Залити воском. Засипати маком. Замазати глиною. Але кожна дія тільки годувала отвір. Віск ставав язиком. Мак ставав слухом. Глина тріскалася, як губи. Остап закричав, що треба відкрити стару дірку в хаті Меланії. Вони розбили замазку на стелі. На мить стало тихо. Раптово звідти вниз, на підлогу, посипався сухий мак.

Тоді всі усвідомили: правильний шлях відкривати запізно. Село вже дало згоду говорити через мертвих. І забрати її міг тільки той, хто підмінив обряд. Остап став перед розкопаною могилою. Поклав руку на кришку домовини й сказав: "Це я дав свердлик. Це я сказав свердлити. Це я хотів, щоб мертві заговорили". Його рот почало заливати воском зсередини. Губи стали блискучі й нерухомі. А з дірки хтось прошепотів: "Ти станеш засувом, тато".

Остап не дихав... Віск із хат зник. Меланіїн голос більше не кликав боржників під вікнами. Люди вирішили, що згода забрана. Що земля відпустила. Перед похованням паламаря ніхто не питав, чи треба свердлити дірку. Домовину зробили гладку. Кришку рівну. Без найменшої щілини. Але коли вранці прийшли забирати, на кришці вже була дірка. Рівна. Кругла. Завширшки в палець. Її забили кільком та заливи воском змішаним з сіллю.

Поховання відклали на день, щоб церковні баби без упину читали молитви над Остапом. Відтоді усі знали, що дірка в домовині була не для душі. То була згода. Згода, яку не завжди можна забрати назад.