Дитя жита

Жито в полудень не шелестить. Воно слухає. Коли сонце стає сліпим білим оком, тінь ховається під ноги. Орися вибігла на межу, бо малий Матвій не повернувся. Спека була така, що повітря тремтіло і густіло, наче розплавлений віск, заливаючи легені. Вона побачила сина між колоссям. Він махав рукою. А за мить жито розтріснулося, і з трьох різних боків махнули ще три точно такі самі дитини. Усі одночасно гукнули її голосом: - Мамо.

Щойно Орися ступила за межу, світ згас. Зникли звуки села, вітер, навіть дихання. Небо перетворилося на густе біле молоко. Її власна тінь відірвалася від п'ят і розчинилася в ґрунті. Колосся стояло нерухомо, ніби кістяні голки. Вона покликала сина, й одразу з білої сліпоти, з-під землі відповіли дитячі голоси. Вони не просто гукали, вони вібрували в її зубах і черепі, намагаючись проникнути під шкіру, як личинки.

Вона кинулася ліворуч. Хлопчик стояв між стебел, усміхався. Але усмішка була надто рівна, а очі - як чорні зернята. Жито під ним не прим'яте. З білого марева у її голові пролунав голос: - Як його звати? Орися, не стримавшись, шепоче: - Матвій. І одразу всі діти в полі починали кликати її його голосом. Поле не питає, щоб почути відповідь. Воно питає, щоб видерти шматок твоєї пам'яті разом з коренем. Ще хвилина, і Орися вже не може згадати його сміх.

Марево запитує знову дзижчанням тисячі мух: - За чим ти його впізнаєш? Вона думає про червону нитку на рукаві, про стиснутий кулачок. Миттєво образ фальшивих дітей починає змінюватися. З-під шкіри, наче черв'яки, проростають червоні нитки вен. Пальці ламаються і зростаються в однакові стиснуті вузли. Вона розуміє: кожна відповідь дає полю матеріал. У житі стоять п'ятеро Матвіїв, і кожен має її спогади.

Горизонт згортається, наче палаючий папір. Кожен ряд жита веде в безодню. Полудниця стоїть на межі видимості: стовп білого попелу, замість обличчя лише сліпуча порожнеча. Вона питає без звуку: - Хто ти йому? Орися майже відповідає …мати…, але прикушує язик до крові. Мідний смак повертає їй тіло. Один із Матвіїв роззявляє рота неприродно широко і шепоче голосом, що скрипить, як жорна: - Скажи, мамо. Тоді я знатиму, як тебе з'їсти.

Орися заплющує очі. Шукати треба не зором. Вона чіпляється за згадку: справжній Матвій шморгає носом перед плачем, ховає великий палець. Але пам'ять вислизає, ніби її перетирають гарячим піском. Полудниця запитує: - Чого ти боїшся? Усі діти одночасно повертають голови на сто вісімдесят градусів з сухим хрускотом. Десь поруч тихо шморгає носом справжній Матвій, але вона вже не знає, чи це він, чи пастка білого поля.

Вона знаходить хлопчика, який не кличе. Він сидить у житі, обійнявши коліна, і тремтить. Справжній Матвій, коли боїться, мовчить. Вона хапає його. Він гарячий, важкий, його серце б'ється об її ребра, наче пташка. Жито починає кричати її власним голосом. Полудниця востаннє запитує: - Котрий твій? Орися не відповідає. Вона біжить крізь плавкі ряди. Біля самої межі дитина на її руках шепоче у вухо: - Не озирайся, мамо.

Село вдарило в вуха шумом і гавкотом. Люди біжать, хрестяться. На руках у неї Матвій. Але дитина мовчить. Собака на подвір'ї скавучить і риє землю, наче хоче закопатися. Він називає її просто …мамо…, хоча раніше казав …мамцю… Вона притисла його, кажучи, що все скінчилося. Увечері, коли сонце сідає, дитина вперше усміхається. Усмішка розтягується трохи ширше, ніж має бути, і в хаті раптом пахне гарячим, мертвим житом і паленою землею.

Ніч. У хаті тихо. Матвій лежить на лаві, не кліпає, не дихає, лише дивиться в стелю. За вікном темне поле. Раптом із чорного жита чути дитячий плач: - Мамо, мені страшно, тут дуже біло. Орися завмирає, кров холоне в жилах. Дитина на лаві повільно повертає голову. У її очах, посеред пітьми, відбивається сліпучий полуденний сон. Тонкий голос каже: - Мамо. Ти не того винесла…