Форма болю

Біль має форму. Але ніхто не знає, що вона може оселитися в ганчірці й почати жерти її зсередини... Марина прокинулася від вологого хлюпання під лавою, що стояла біля ліжка. Там, у купі старого лахміття, мотанка без обличчя билася в конвульсіях. Її нитяні боки роздувалися, ніби вона ковтала гарячку, а з швів сочилася густа, жовта піна. Вона збиралася на ганчір’яному животі, повзла вниз і тихо капала на долівку.

Від кислого смороду різало в носі. А під ним стояв інший дух - теплий, нудкий, той, що лишається біля ліжка після довгої хвороби, коли свічка вже догоріла, вода в мисці стала каламутна, а в хаті всі бояться сказати вголос, що дитині легше не стає. ЇЇ донька Оленка лежала на ліжку рівно, холодна й німа. Марина потягнулася до ляльки, та дівчинка розплющила очі й прошепотіла: мамо, не чіпай, вона давиться. Ти що забула? То вона тепер болить замість мене.

За три дні до Оленка горіла так, що вода в мисці біля ліжка теплішала від її подиху. Баби шепотіли над колискою, але молитви не брали, відскакували від дитячого чола, як камінчик від стіни. Марина не витримала й пішла до Домахи. Хата знахарки пахла димом свічок і старим полином. Під стелею висіли пучки трав і мотанки без облич, що здавалося повільно повертали голови, коли хтось заходив. На столі лежали нитки, а в кутку стояла важка дубова скриня, зсередини якої наче хтось тихо шкрябав по дереву.

Домаха не дивилася в очі, коли брала клапоть Оленчиної сорочки. Її голка не блищала, а темніла після кожного вузла, ніби іржавіла від крові. Що в дитині горить, піде в полотно, шепотіла стара. Мотанки під стелею здригалися, коли Марина називала ім'я доньки. Я не забираю душу, казала Домаха, я тільки знімаю те, що людину рве. Коли вона затягла останній вузол, жінка раптом відчула, як від ляльки повіяло жаром. Додому вона несла мотанку загорнутою в хустку, а хустка парувала в неї на руках.

Тієї ночі Оленка вперше за тиждень заснула тихо. А з-під лави, де Марина сховала ляльку, почувся глухий, ледь помітний стукіт. Гарячка спала, але Оленка перестала сміятися. Вона не тяглася до іграшок, не плакала, коли падала, і надто часто дивилася в кут, де лежала мотанка. Марина питала, чи їй боляче. Мені ні, відповідала дитина, їй боляче. Уночі чулося дитяче схлипування і хрускіт, ніби хтось гриз кістки. Точнісінько такі, як під час жару. А вранці на грудях мотанки проступала мокра пляма.

Лялька без обличчя пітніла чужим страхом, і чим спокійнішою була Оленка, тим важче дихало полотно в темному кутку хати, наче готувалося закричати. Марина почала придивлятися до інших. Удова, якій Домаха забрала тугу, не плакала, але й не пам'ятала, як чоловік сміявся. Старий не боявся смерті, та перестав хреститися. Парубок не здригався від грому, але дивився на чужу кров так, ніби то просто розлита вода. Усі спокійні. Занадто спокійні. Люди ставали легшими, але порожніми, як випалені горщики.

Вони не відчували болю, але разом із ним із них витікала здатність любити, жаліти й боятися, залишаючи лише холодну байдужість і порожні очі, в яких не відбивалося світло. Одного ранку Марина глянула в кут, а мотанки на серед мотлоху немає. Вона побігла до Домахи. Під стелею висіло вже з десяток нових ляльок. Одна тихо кашляла кров'ю, інша шепотіла чоловічим голосом прокльони. Люди самі приносять те, чого не хочуть носити, сказала стара.

Що ти забрала в моєї дитини? - крикнула Марина. Тільки біль, - відповіла стара. З великої дубової скрині почувся тонкий голос Оленки: мамо, я тут не сама. І кришка скрині зсередини тихо стукнула, ніби хтось просився назовні. Марина тільки торкнулася кришки скрині, як Домаха вдарила її плечем і відштовхнула так різко, що жінка мало не впала на лаву, але рукою вона всигла відкинути кришку. Домаха кинулася закрити скриню, та Марина вже вчепилася в край кришки обома руками.

Спершу почула кашель, дитяче схлипування і дуже голосний сміх, від якого хотілося затулити вуха. Усередині лежали десятки мотанок, і чиїсь вирвані частини: клапоть весільної сорочки, дитячий зуб, пасмо сивого волосся, ґудзик, червона нитка... Вони шепотіли: поверни мене, розв'яжи, вона без мене не любить. Мотанка Оленки лежала зверху. Вона не мала очей, але Марина всім тілом відчула, що лялька її впізнала і потягнулася до неї нитяними руками...

Домаха скрикнула: Не чіпай! Оленчин вузол особливий, він тримає скриню! Та Марина вже смикнула виступаючу нитку. Мотанка розсипалась у руках, у хаті завили всі ляльки. Десь у селі Оленка закричала живим дитячим плачем. За нею заплакали інші. Біль повертався до людей - страшний, важкий, але їхній. Очі Домахи залило чорним. Вона впала й більше не встала. А під сволоком лишилась її мотанка й шепотіла: "Що тобі болить? Дай, я поношу".