Мертві сни

Першою Олеся побачила у сні вдова Ганна. Він стояв у кутку її хати, хоча дверей у тому сні не було. Піч була крижана, а на столі стирчала зайва миска - померлий чоловік не їв, просив дати ложку. Олесь стояв у кутку й мовчав, дивлячись на порожнє місце за її плечем. З темряви почувся лагідний, але чужий голос: "Дай мені поспати в твоєму голосі, Ганно". Вона прокинулася з болотом у роті.

Після Ганни сни пішли селом, як пошесть. Люди прокидалися виснажені, з нігтями, забитими перегноєм. Біля ліжок лежали жмені чорного мулу, що тхнув річковим дном. А одна жінка побачила її померлу сестру, яка прийшла уві сні й попросила пустити її ще раз - не в хату, а в горло. Вранці вона не могла ковтати, а з горла доносилося потойбічне глибоке хрипіння змішане з її голосом, схоже на звучання хору голосів темряви, що доринають з безкінечної глибини.

Олесь же був звичайним мірошником... Поки в озері випадково не втопилася його кохана Марися... Він просив ніч: "Дай хоч побачити". Його почула стара відьма, та навчила забороненого: земля з могили під подушку, недогарок церковної свічки й нитка з сорочки померлої, зав'язана на шиї. Першої ночі він побачив Марисю. Вона стояла біля печі, але очі мала заплющені, і шепнула: "Не клич мене більше. Я не сама прийшла". Але він не послухав. Наступної ночі Олесь заснув - і власного сну вже не знайшов...

Відтоді мірошник спав у чужих снах. Заплющував очі у своїй хаті, а прокидався в чужій: у сні вдови, у сні старого, у сні дитини. Олесь не міг вийти, поки сон не обривався. Але страх робить сон глибшим, як яму, і вже нема де сховатися. Він зрозумів: коли людина лякається, сон тримає його міцніше, як болото. Мертві ж у снах не грюкали в двері. Вони заходили тихо й просили місце під повіками живих, адже там страшно і темно, майже як у могилі, тільки без червів.

Спершу всі просили його допомоги побачити рідних. Вдень питали, чи приведе померлих. Олесь відмовлявся, та вночі все одно проти своєї волі приходив. Одній матері явилась померла дитина. Дівчинка стояла нерухомо, не кліпала й казала: "Мамо, там холодно. Можна я посплю у твоєму голосі?". Мати прокинулася німа. А її син заговорив голосом померлої сестри - просив їсти, хоча рта в нього не було видно, тільки шкіра, натягнута на ясна.

Коли вона справді прокинулась хлопчик наспівував у кутку улюблену пісеньку сестри. Сни стали спільними. Люди бачили одну й ту саму хату без дверей. За столом сиділи їхні мертві. Олесь стояв у кутку, сірий, і шепотів: "Не дивіться їм у рот, коли вони говорять". Але люди дивилися. У мертвих роти були чорні від землі, без язиків, з корінням замість горла - та вони все одно говорили, і голос їхній виходив з живота. Тоді мрець повернув окремо голову до Олеся й сказав: "Ти вже не сторож. Ти вузол".

Село намагалося не спати. Люди палили полин, варили різні узвари, сиділи в корчмі до ранку. Та в якийсь момент усі збагнули: тіла ще сидять за столом, очі відкриті, руки тримають кухлі - а сни вже пішли без них. Душі стояли в тій самій хаті без дверей. Порожні тіла в корчмі почали повільно нахилятися, як свічки, що догорають. Олесь теж був у сні. Він плакав: "Я не хотів. Я тільки хотів її побачити". З-за печі вийшла Марися - але обличчя миттєво змінилося, воно було знайоме, але душі чуже.

Марися сказала голосом, що не належав їй: "Ти кликав мене стільки ночей, що я привела інших. Вони всі тут. Вони всі голодні". За нею у сні з'явилися мертві всього села - сотні постатей з порожніми очницями. Вони не нападали. Вони простягали руки й просили: "Дай руку". "Дай голос". "Дай очі". "Дай сон". Олесь зрозумів: мертві хочуть сховатися в живих, бо сни - це єдине місце, де вони ще відчувають звʼязок. Щоб закрити дорогу, він мусив знайти власний сон.

Олесь шукав свій останній сон. Знайшов маленьку хату, де жив спогад про Марисю. Та в хаті було темно, а за столом сиділи мертві й тримали його місце, як сторожові пси. Він збагнув: щоб люди більше не бачили його у своїх снах, він має лишитися у своєму сні назавжди й зачинити його зсередини - як домовину, що забивають зсередини. Він попередив живих крізь стіни сну: "Коли мертві кличуть, не відповідайте. Сон тільки відчиняє. Мовчіть".

Вранці Олесь пішов до його лиховісного озера, тіло рухається, але не дихає. Очі відкриті, зіниці порожні, а з рота стирчить корінь - тонкий, білий, як нитка з сорочки померлої. Мить, ще мить. Обволікуючий удар і повільне зникання... оболонки... Вже наступної ночі люди перестали бачити мертвих уві сні. Та іноді, коли сниться хата без дверей, у кутку видно чоловіка в сірій свиті. Він затуляє лице мокрими руками й шепоче: "Не клич. Вони почують"...