Між колискою і піччю

Першої ночі Марфа подумала, що плаче її син. Узяла на руки - він спав. Другої ночі сказала собі: то вітер у комині. А третьої сиділа з дитиною біля грудей і слухала, як з-за печі плаче ще одне немовля. Тонко. Голодно. Наче чекало своєї черги на руки. Від мудріших людей жінка чула, що колиску треба затуляти від чужого ока. Тож Марфа й натягнула старе рядно між колискою та піччю, сподіваючись, що це сховає дитя. Не від людей. Від того, що вже третю ніч плакало в темному кутку біля печі.

Щойно рядно простяглося між колискою і темним кутком, плач урвався. Не стих поступово. Не затих, як дитина після грудей. А обірвався одразу, ніби комусь за полотном затулили рота. Марфа стояла посеред хати й слухала тишу. У ній було чути, як тліє жар під попелом в печі. Як дихає її син. І як по той бік рядна щось дуже повільно торкається тканини… Раз. Пауза. Ще раз. Наче малий палець шукав, де починається край.

А тоді рядно здригнулося все одразу - від мотузки до самої долівки, ніби те "щось" знайшло, за що триматися. Серед ночі рядно здригалося і хиталося. Марфа не спала. Вона лежала на лаві, притискаючи сина до себе, і дивилася, як полотно рухається саме по собі. Чула, як за ним хтось ходив туди-сюди. Ледь чутно. Шорк. Пауза. Шорк. Наче мокра ступня торкалася долівки й одразу відлипала. Босий. Малий. Терпеливий. Потім рядно на мить натягнулося вперед.

Так, ніби хтось притулився до нього обличчям. Марфа заплющила очі. Тепер вже з-за печі тихо-тихо видихнули. Майже по-дитячому. Майже з полегшенням. На ранок Марфа знайшла на долівці мокрі сліди. Маленькі. Дитячі. Від рядна до колиски. Вона витерла їх ганчіркою, перехрестилася й нічого нікому не сказала. Бо як сказати людям, що у твоїй хаті ходить дитина, яку не народжували?

А син весь час усміхався в порожнечу. Не до матері. Не до вікна. А кудись їй за плече, ніби там стояв хтось знайомий і мовчки грався з ним очима. Наступної ночі Марфа прокинулася вже не від плачу. Від колискової. Голос був тихий, лагідний, майже материнський. Співали її дитині. Рядно висіло між колискою й темним кутком, як і звечора. Та тепер нижній край поволі тягнувся вперед, до колиски.

Марфа лежала нерухомо ціпеніючи від жаху й дивилася, як тканина рухаючись приймає форму дуги. А за нею хтось шепотів: "Люлі… люлі…" Полотно раптом потемніло посередині. Не плямою. Обрисом. Спершу проступило щось тонке, схоже на руку. Потім плече. Потім усе рядно повільно подалося вперед, ніби з темного боку до нього притулилася людина й нахилилася над колискою.

u.korchmu 1d У відчаї Марфа кинулася й рвонула рядно вбік. За ним не було нікого. Тільки колиска з її дитиною. Та син уже не спав. Він дивився у темний кут і тягнув ручки. Вона нахилилася до колиски. І саме тоді з-за печі почувся шепіт: "Не бери його. Він вже мене чує".

Марфа схопила сина, притисла до грудей і сіла на долівку спиною до печі. Очей більше не розплющувала. Молилася до ранку пошепки, збивалася, забувала слова, починала знову. А колиска час від часу тихо гойдалася. Скрип. Пауза. Скрип. Наче хтось чекав, коли вона втомиться тримати дитину. На світанку Марфа зібрала рядно, винесла надвір і кинула на землю. Не озираючись. Бо з хати їй услід уже хтось тихо схлипував.

До вечора на ньому проступили плями, у вигляді чорних маленьких долонь. Багато. Марфа вирішила спалити рядно, та воно не займалося. Тільки парувало й смерділо старою сирою ганчіркою. Вона лишила його надворі. Але коли стемніло, рядно знову висіло в хаті між колискою і піччю. Жінка зірвала його різким переляканим рухом, у цей момент син у колисці раптом засміявся. Тихо. По-дитячому радісно, хлопчик впізнав когось хто стояв за полотном.

Він перестав плакати зовсім. Навіть коли мав вже хотіти їсти, тільки дивився повз матір і всміхався. Вночі Марфа знову почула за рядном шепіт. Вже не один голос. Багато різних голосів. Вони лагідно сперечалися, кому тримати дитину першим. Жінка не витримала. Схопила сина, загорнула в кожух і кинулася до дверей. Та рядно вже висіло поперек виходу. Рівне. Натягнуте. Без жодної складки. За ним хтось тихо гойдав колиску. Скрип. Пауза. Скрип. А тоді дитячий голос прошепотів: “Мамо, ти куди?”

Вона плечем звільнила прохід і вибігла з хати. Марфу знайшли вранці біля дверей давно покинутої сусідської хати. Вона сиділа на землі й тримала на руках сина він спав так міцно, що не чув ні плачу, ні молитви, ні власного імені. А вона з порожніми очима продовжувала щось шепотіти. У її хаті лишилися тільки мокрі сліди від порога до кутка за піччю. Рядно зникло.

Після того про Марфину хату не говорили вголос. Тільки коли в когось народжувалася дитина, баби приходили самі, мовчки обходили колиску й читали молитви. Також казали, якщо дитина вночі смієтся в темний куток, то куток уже всміхнувся їй першим. “Не дивися туди. Воно вже знає, що ти його бачиш”.