Поминки тіла

Вона мертва. Її вже обмили, вбрали в чисту сорочку й поклали за білим полотном у сусідній кімнаті. На столі холола кутя, свічка біля голови горіла синім, а люди сиділи так тихо, ніби боялися дихнути їй услід. Тоді біля печі вона сердито вдарила ложкою об горщик. Ніхто не закричав. Всі впізнали цей стукіт. Так Марина сердитилась, коли в хаті сиділи голодні.

Люди боялися навіть ложку підняти. Чоловік Марини Остап стискав край лави так, що побіліли суглоби. Стара Хима шепотіла сусідці: витри сльози і мовчи, хай сама зрозуміє. За полотном видніли обриси тіла. Свічка біля голови горіла рівно, але холодним синім вогником, від якого тіні на стінах не рухались.

Кочерга сама ворухнулась біля череня. Горщик зсунувся на припічку. Ложка почала мішати юшку, і було чути, як вона цокає об глиняні стінки. Скатертина на столі розправилась сама, і миска з кутею посунулася на середину. Тоді з кутка біля печі почувся Маринин голос: то що ви, люди, сидите, як на поминках?

Мала дитина на колінах у матері раптом показала пальцем у куток і спитала: мамо, а чого тітка Марина мокра? Усі завмерли, дорослі її тільки чули. Бо мертве, кажуть, найперше бачать дитячі очі. Маринин голос ображено озвався: яка ще мокра, я ж коло печі гріюся. Але на долівку почали капати краплі. Вода стікала невидимими плечима. Марина втопилася в криниці ще вдосвіта, а душа того не прийняла.

Марина взяла хліб, і на скоринці одразу лишилися темні мокрі пальці. Вона посунула миску до чоловіка - та поїхала ривком, вивернувши кутю на скатертину. Остапе, ти що, оглух? - крикнула вона. Остап не підняв очей. Тільки плакав, а сльози капали просто в поминальну ложку. Собака в кутку скавучав і дивився не на полотно, де лежало тіло, а на порожнє місце біля господаря, звідки тягло криничним холодом.

Стара Хима тихо казала живим: не кажіть їй правди, хай сама побачить. Чуже слово мертву душу ранить, а поранена душа не йде, вона лишається й забирає живих. Марина чула тільки уривки й думала, що від неї щось приховують. Піч раптом почала холонути, хоча жар ще жеврів. У горщику замість борщу зачорніла крижана вода, і в ній плавало щось схоже на волосся.

Чого в хаті кутя? - спитала Марина вголос, і це вже був не буркіт, а тривога. Чого свічка горить біля покуття? Чого моя біла сорочка лежить на лаві? Ніхто не відповів. Вона підійшла до полотна, за яким лежало тіло. Полотно ворушилось, хоча протягу в хаті не було. Остап нарешті підняв голову й прошепотів: Маринко, не дивись. Але це тільки змусило її відсунути край тканини.

Вона побачила свої руки, складені не так, як вона любила. Волосся було заплетене чужими пальцями в тонку косу. На грудях лежала свічка, а на губах застигла біла нитка воску. Обличчя спокійне, але чуже, наче вона ніколи його не знала. Марина довго мовчала. Потім спитала страшно простим голосом: то хто ж тоді весь вечір варив вам вечерю?

У хаті погасли всі свічки, крім тієї синьої біля тіла. Горщик на припічку тріснув навпіл, і чорна вода розлилась по долівці. Скатертина сама сповзла зі столу. Люди чули, як Марина плаче, але плач ішов з усіх мисок на столі, ніби глина голосила за неї. Остап прошепотів: не сердься, ми не знали, як сказати. А вона відповіла: а я не знала, що вже не маю кому варити.

а ранок Марину поховали. У хаті стало тихо, але не порожньо. Щовечора, коли Остап сідав сам до столу, в печі сама займалась жарина, хоча він не клав хмизу. Порожня миска посувалась ближче до нього по столу, і з темного кутка долинав тихий, сердитий шепіт: їж, бо схолоне. Він удавав що їсть. Марина лишилася не зі злості. Вона просто не вміла покинути його. А Остап не гнав її. Живі часом тримають мертвих біля себе міцніше, ніж домовина.