Шибка

Сни... які краще не згадувати... Особливо вголос... Особливо тоді, коли за вікном темно, а в хаті раптом стає тихо так, ніби сама темрява присіла біля ліжка й чекає. Але іноді мені знову сниться та ніч. Я прокидаюсь у холодному поту, але першу мить не знаю, чи справді прокинувся. Знову чую його під вікном. Він кличе мене. Він тягне моє ім’я довго, мокро, по самому склу, ніби водить по ньому синім пальцем. І те ім’я не звучить надворі.

Воно просочується крізь шибку, лізе в хату, сідає мені просто в вухо. А я лежу й розумію, що очі мої розплющені, піч давно згасла, рядно мокре від поту, а я не можу ворухнути ні пальцем. У хаті було темно, навіть темніше ніж буває глибокої ночі. Кут біля дверей був чорніший за інші, і там щось важке дихало разом зі мною, видихаючи сирий, болотяний сморід на мене. А на грудях лежала вага. Хтось сів, притиснув мене до дощок і чекав, чи я подам голос, чи хрусне моя грудна клітка.

Я знав, що як тільки відгукнуся, він зайде. Не постукає, не попроситься, а зайде, бо моє ім'я буде йому за ключ. Собаки надворі мовчали. Усе село мовчало, хоч у нас кожен пес гавкав навіть на тінь від верби. А тут ніби собак ніколи й не було, лише густа тиша.

Я лежав сиротою в чужій хаті, в кутку під образами, а хата раптом стала моєю старою хатою, де мати ще місила тісто. Я не бачив обличя, але відчував, що це вона. Стояла біля печі спиною й сипала мак, а він падав не вниз, а вгору, до стелі, чорними краплинами, що застигали в повітрі.

Голос з-під вікна знову потяг моє ім'я. Мати, чи та, що мала бути матір'ю, сказала не озиратись, хоч я й так лежав горілиць. Вона говорила без рота, і від того голосу в мене заціпило щелепи. Я бачив це, хоч не бачив лиця. Тоді я зрозумів, що очі мої ходять по хаті без мене.

Шибка стала водою. За нею ворушився двір, тин, криниця, цвинтарна стежка, і все це було за вікном у чорному вирі. Він стояв там босий, у сорочці, чистий, як перед неділею. Я не бачив лиця, та знав, хто то. Той, над ким земля на могилі давно запала, і хто тепер шукав собі попутника.

Він не грюкав. Упирі не мусять грюкати, коли кличуть правильно. Він тільки казав моє ім'я так лагідно, ніби ніс мені окраєць хліба. Я аж відчув голод у зубах, спрагу на гнилу вологу. Рука сама хотіла піднятись, щоб відчинити, але рука була не моя, довша, біла й слизька, як черево риби.

Тоді хата витяглася, як дорога. Поріг став далеко, а я лежав і разом з тим ішов до нього босими ногами. Під ступнями була глина, холодна й мокра, що смоктала пальці. Я переступав поріг, а він знову був переді мною. І з-під кожного порога кликав той самий голос, що булькотів, як вода в затопленій ямі.

Я хотів прокинутись і вкусив язик, але язик був чужий, товстий, надто велкий. З печі посунув сірий дідок, домовик, хазяїн, але не моєї хати. Він глянув на мене очима, повними жаб'ячої ікри, й відвернувся до стіни. Речі на лаві стали не так, миска денцем догори, сорочка навиворіт.

Мені зробилось так страшно, що я майже відгукнувся. Ім'я вже стояло в горлі, готове вилізти разом з нутрощами. Може, то мара сіла мені на груди, може, сам домовик притис, щоб я не відкрився. Я тільки бачив, як шибка пітніє ззовні рудою водою.

А потім я ніби прокинувся. Справді прокинувся, бо бачив грубу, лаву, образ у рушнику. Тільки голос не скінчився. Він був уже не за вікном, а під лавою. Тягнув моє ім'я знизу, з долівки, хтось лежав під хатою, в сирий землі, й говорив крізь дошки, просто в мою потилицю.

Двері були відчинені. На порозі був розметений мак, хоч я його не сипав. Під вікном лежала мокра глина двома слідами босих ніг, носками до хати. Я підніс руку до грудей і намацав там холодну вм'ятину, наче чиясь долоня лежала на мені всю ніч, лишаючи на шкірі луску й болотяний твань.

Нині, як я чую своє ім'я, воно не озивається в мені одразу. Ніби частина його лишилась під тим вікном і слухає за мене, чекаючи, коли я все ж таки відгукнусь. А собаки тієї ночі так і не загавкали. Навіть тепер, коли я це пишу, за стіною тихо, і шибка знову мокріє з того боку.