Слово на "С"

Хтось стояв за дверима й дихав так повільно, наче вчився бути людиною. Не стукав, не шкрябав - просто притулявся до дощок і слухав, як ми всередині мовчимо. Свічка на столі затремтіла, хоча вікна були замкнені, і полум'я нахилилося до дверей, ніби хотіло втекти.

А біля мене сидів старий вівчар Ждан із полонини за Чорногорою. Руки мав порізані давніми шрамами, ніби вовчі зуби й досі тримали його за кістки. Від свити тягло овечим жиром, димом і сушеним чебрецем. Він спустився з гір уперше за багато років, але очі його все ще бігали по темних кутках і вікнах корчми, наче там губилася отара. Тоді нахилився ближче й сказав: - Те, що торкається голови вночі, не завжди лишає живим того, хто здригнувся.

Діялося це в гірському селі, де хати стояли так високо, що хмари лягали спати на стріхах. Там жив знахар Ведислав, до якого несли дітей від переляку, худобу від уроків і чоловіків, коли ті починали говорити уві сні чужими голосами. Він знав триста трав і сімдесят шепотів, але мав один закон: після заходу сонця не вимовляти слово, яке починалося на літеру С.

Вівчар тоді був молодим і прийшов до знахаря з бідою. Три ночі поспіль щось заходило до його кошари. Вівці не блеяли, собаки не гавкали. А вранці одна вівця стояла посеред отари з чужими очима - круглими, непорушними, як у сови. Знахар подивився на захід сонця й сказав: приходь удосвіта, бо вночі мені не можна казати тобі того, що треба зробити.

Серце Ждана сіпнула цікавість і вночі він підкрався до хати знахаря й притиснувся до самого скла. Побачив, як старий сидить перед піччю, а на колінах у нього лежить розгорнута книга - не церковна, не панська, а писана на бересті, де замість літер були вузли з різнокольорових ниток. Один вузол, ближче до краю, був зав'язаний з яскраво-червоної нитки, що аж світилася проти вогню.

Тоді вівчар побачив на столі глиняний горщик, затягнутий зверху шкірою. І на тій шкірі хтось повільно, зсередини, видавлював пальцем літеру С, раз за разом. Ждан не втримався й, забувши про все, прошепотів у темряву те слово, що само зринуло на язик - слово на С, яким у їхньому селі кликали нічного духа.

Ведислав здалося почув цей шепіт крізь стіну, і обличчя його зробилося білим, як зимове небо. Він не крикнув і не встав. Лише подивився прямо на вівчаря крізь скло й вимовив: не заходь після темряви. Ти вже сказав. Тепер воно знає, де ти.

Наступного ранку вівчар прийшов, як було домовлено. Знахар відкрив двері, але виглядав старшим на двадцять років. Він дав вівчареві вузлик із травами - чебрець, полин і щось, що пахло мокрою корою. Сказав повісити на дверях й тричі прошепотіти слова захисту й додав: якщо вночі відчуєш, як хтось кличе тебе торкаєтся - не ворушись, інакше помреш.

Вранці на дверях кошари, там, де раньше висів оберіг, була лише перегризена нитка. А на порозі лежала одна вівця - мертва, без жодної рани, з тими самими круглими совиними очима. У її відкритому роті лежав вирваний клапоть із тієї самої книги знахаря зав’язаний вузлом. Вузол був з яскраво-червоної нитки.

Вівчар побіг до знахаря. Двері хати були відчинені. Піч холодна. На столі стояв той самий горщик, затягнутий шкірою, але тепер шкіра була прокушена посередені. Знахар сидів у кутку, живий, але його губи були зашиті грубою вовняною ниткою. Він дивився на вівчаря й повільно хитав головою.

На столі лежала розгорнута книга. Але там, де раніше був той червоний вузол, тепер зяяла дірка з нерівними краями, наче хтось вирвав шматок зубами, щоб довершити те, що почалося в ту ніч під вікном. Ждан утік і більше ніколи не вертався в те село, але чув, що Ведислав прожив ще довго, але губ так і не розшив. Навчився шепотіти крізь вовняну нитку й лікував людей, та після заходу сонця не приймав нікого. Хоч би в хаті палало п’ять свічок, хоч би піч ревла вогнем, дверей він уже не відчиняв.

Відтоді в тих горах, коли сонце сідає за хребет, жінки женуть дітей до хати й кажуть: як уночі щось торкнеться голови, не ворушись. Не хрестись. Не кліпай. Не озивайся тілом. То є така нечисть, що не ламає дверей і не кличе з темряви. Вона приходить тихо, кладе пальці на волосся лагідно, майже по-материнськи, і чекає. Якщо здригнешся - вона знатиме, що ти живий. А як знатиме, що живий, то вже знайде, як тебе забрати.