Сновидіння потерчат

Я стояла в болоті по коліна, а в руках тримала мокре зілля, хоч знала, що зілля сушиться в мене над піччю. Вода не холодна була, ні, гірше. Вона була як чужа долоня під спідницею, липка й тиха. Коло купини світився малий вогник, ніби жаринка. - Так, почала розпівідь про свій кошмар Олеся, то нехай і продовжить...

Потім їх стало більше. Блудні вогники на болоті, один по одному, і з кожного плакало дитя. Не так, як живе плаче. Тонко, без подиху. Руки тягнули до мене, малі, сині від місяця, а ротики просили перенести їх через борозну. Я не бачила борозни, але знала, що вона там.

Я казала їм, що я травниця, не повитуха, не кума, не мати. А вони все одно знали моє ім'я. Не голосом знали, а просто клали його мені в рот, і я мало не відгукнулась сама собі. Одне потерча торкнуло мене за палець, і палець став не мій, дерев'яний, як ложка біля печі.

Борозна показалась там, де щойно була вода. Чорна, рівна, свіжа, ніби хтось орав болото вночі. За нею ніч стояла густіша. Потерчата світили блудними вогниками на болоті й плакали дитячим плачем, простягаючи до мене руки й просячи перенести їх через борозну, а кожне було важче за гору.

Я підняла найменше. Воно було легке на вид, а в руки впало так, що в мене коліна пішли в багно. Не дитя, а вся земля з могилками, з корінням, з каменем під плугом. Воно притислось до грудей і шепотіло, щоб я дала йому ім'я. Я забула всі імена.

Я хотіла перехрестити його, та рука не згиналась. Замість пальців у мене були корінці, і вони обсипались. На шиї мав бути вузлик із маком, я сама його в'язала на ніч, а там висіла болотяна трава. Вона ворушилась, ніби дихала за мене. За борозною стояла моя хата. Та не так. Вікно було внизу, як око в землі, а дим із комина йшов до печі, не з печі. На одвірку чорнів вугляний знак, мій знак, тільки перевернений. Я знала, що як перенесу дитя туди, воно засне. І знала, тоді не засну я.

Я ступила, а борозна відсунулася. Ще ступила, і знову. Дитя важчало. Воно вже не плакало, тільки слухало мене зсередини, як я дихаю. Інші вогники пливли за спиною. Не треба озиратися, казала мені колись стара, не озирайся, коли кличуть із мокрого місця. А вони кликали не ззаду, вони кликали в мені.

Тут я ніби прокинулась. Лежу на полику, грубка темна, громнична свічка біля ікони тліє синім. А на руках у мене мокро, і щось кругле важить під рядном. Я хотіла скинути, та почула той самий тонкий плач уже в хаті, коло печі, де ніколи не стояла колиска.

Я сказала собі, що то миша, що то вода з даху, що то жар у голові. Але миша не просить імені. Вода не має пальців. Жар не залишає слідів на глині. А в хаті від печі до дверей тяглась чорна борозна, свіжа, з масним блиском, і в ній ворушився мак, ніби його щойно засіяли маленькими руками.

Я злізла з полику, а ноги загрузли не в долівку, а в те саме болото. Хата стала довга, як поле. Рушник на іконі висів мокрий. У кутку сиділо щось мале й світилося крізь ребра. Я не бачила лиця, тільки чула, як воно рахує мої подихи й чекає, котрий із них я віддам.

Я схопила його, бо воно вже тяглося до печі, а піч була як чорний рот. Нести до борозни чи від борозни, я не знала. Воно раптом стало тепле, любе, майже моє. Я пригорнула, і тоді всі вогники за стінами разом замовкли. В тій тиші я почула, як у мене всередині щось відчинилось.

На ранок, якщо то був ранок, я сиділа на лаві з руками на колінах. Під нігтями чорна глина, на одвірку вугляний знак стертий мокрим пальцем. У печі холодно, хоч жар мав держатися. А руки мої відтоді такі, ніби в них досі лежить те найменше. Порожні, а важать, як гора.