Цвинтарна верба

За цвинтарною огорожею верба схилилась над чорною водою, на її гілці висить гойдалка. Вдень дошка суха. Вночі тіні густішають, і дерево прогинається під вагою, якої ніхто не бачить. Дошка темніє, набрякає - так важчають материнські груди, зачувши чужий плач. Крапля. Друга. Пахнуть молоком і тванню з дна. Уся волога стікає в землю, під корені, далі - до річки. Ось чому вода під вербою тепла навіть у мороз. Вона п'є те саме, що й дошка. І чекає того, хто прийде.

Того ж, хто стоїть біля верби, коли по воді проти течії пливуть вогники в яєчних шкаралупках, чекає гірше за смерть. Листя тоне й пливе донизу - а свічки йдуть проти, вперто, наче їх тягне щось під поверхнею. То не поминання. То ті, кого не назвали, не охрестили, не донесли живими до порога. Дому в них немає. Є тільки голод по теплій руці, що відгукнеться на одне слово. Горе тій руці. Назвати - значить покликати назад.

Соломія знала пересторогу - баби шепотіли її над купіллю кожної нехрещеної дитини. Та полотно для покійної тітки мусило бути в хаті до ранку. Ніч стояла неприродно тиха, ні цвіркуна, ні собаки, наче все живе стиснулось і затамувало дух. Проходячи повз вербу вона побачила: вогники йдуть проти течії, рівно, ніби на долонях під водою. Гойдалка була мокра. На дошці чорніли п'ять маленьких відбитків. З мотузки і дошки текла вода та скрапала на землю - у такт із серцем.

Вона хотіла тікати, але не могла зрушити з місця. Дошка ворухнулась, ніби хтось малий сів, та ніжки не дістають до землі й сіпаються в порожньому повітрі. Мотузка заскрипіла тонко, як дитячі зуби вночі. З мокрого дерева прийшов шепіт, з самої серцевини: Качни, мамо. Хоч разочок. Свічки на воді разом повернули вогники до неї. Всі хотіли почули те саме слово, яке вона три роки тримала під зубами, боячись розтулити рот.

ЇЇ дитя померло до хрестин. Ім'я - те, яке Соломія вигадала сама вночі, шепочучи в подушку, - ніхто не чув. У селі про смерть не говорили, наче мовчання здатне стерти й саму пам'ять. Слово "мамо" з мокрого дерева розчахнуло рану, яку вона три роки тримала зашитою живцем. Одна свічка відділилась і підпливла до самого берега. Вогник нахилився, ніби слухав прислухався. Від води тягнуло гарячим воском і молоком - теплим, як щойно з грудей, які досі болять.

Рука сама простяглась і штовхнула дошку. Гойдалка хитнулась - і повернулась сама, без допомоги, на ній розгойдувалось щось набагато важче за повітря. Після другого поштовху дошка просіла нижче. Після третього на пальцях Соломії лишились мокрі відбитки - маленькі, холодні, притиснуті так, як тримається дитина, що боїться впасти. З-за верби відгукнувся вже не один голос, а десяток дрібних, захриплих, наче горло в кожного забите землею: - І мене. І мене, мамо. Покачай і мене.

З темряви вибігла стара Ярослава, закричала так, як кричать на худобу, що вже занесла копито над проваллям: Не називай, Соломіє! Кого назвеш - того й забереш! Але губи Соломії вже рухались. Одне ім'я вирвалось раніше, ніж вона це усвідомила. Вода стихла миттю. Усі вогники, крім одного, зникали один за одним, ніби чиясь мокра долоня стиснула кожен по черзі. Останній підплив до самого черевика на березі.

Соломія, сама не тямлячи чому, нахилилась і взяла в руку шкарлупу зі свічкою - теплу, як щойно з печі. А за мить побігла, не озираючись - бо озирнутись означало би побачити чиї нерівні мокрі сліди, з п'ятьма пальчиками кожен, лишаються поруч із її власними. У руці стискала шкаралупку, і тепло від неї повзло вгору по руці, як від живої шкіри, що починає дихати. Двері відчинились самі. На столі лежала дитяча сорочка - та, що три роки сиріла на дні скрині під клятвою мовчання.

Тепер же мокра наскрізь, а за вікном скрипіла мотузка, хоч цвинтар лишився за версту. Скрип не стихав. Під вікном вже стояла свічка в шкаралупці - прямо на землі, без руки, без підставки, і полум'я горіло рівно, як у закритій кімнаті без вітру. З'явилась друга. Третя. Вона зрозуміла запізно: назвавши одне ім'я, відчинила дорогу всім хто чув - байдуже, чиєю дитиною були. Вони не стукали, надто малі для стуку. Тільки клали мокрі пальчики на скло, чекаючи руки з іншого боку.

Вона стиснула повіки - і коли розплющила, вже сіріло. На шибці лишились тільки мокрі смуги. Пізніше біля верби знайшли перерізані мотузки, дошки вже не було, а трава під нею випалена колами, наче хтось водив вогнем цілу ніч. У хаті Соломії, під сволоком, повисла та сама дошка - темна, мокра. Набрякла мотузка вигинала балку під невидимою вагою. З дошки крапало молоко, а в калюжі плавали шкаралупки. З темряви під стелею, тихо й терпляче, спитали: Мамо. Ти нас усіх качати будеш?