Пристрасть у замку

Сорочка чіплялася за плече, я борсався з нею в темряві, як телепень, що вперше в житті намагається вдягнути одяг сам, - і тільки коли зрозумів, що вона на мені навиворіт, до мене нарешті дійшло: щось зі мною не гаразд. Стягнув, перевернув, наткнув знову - тепер правильно, хоч і тісно під пахвами від поспіху. Пояс вислизнув з петлі й дзенькнув застібкою так голосно, наче в кімнаті окрім мене сидів ще й коваль.

Не спалося не через камінь під боком і не через чужу ковдру, що пахла воском і чиєюсь давньою відсутністю. Я сказав собі це тричі. На четвертий раз визнав: камінь тут ні до чого. Камінь не мав Златиних пальців, не схилявся над книгою так, що пасмо волосся падало на щоку, і не вимовляв моє ім'я тихіше за всі інші слова того вечора.

У Вишеньці зараз, мабуть, теж не спали - але там принаймні знали, чого не сплять. Іван перевіряв би засувку. Параска гриміла б посудом, щоб довести собі, що завтра буде такий самий день, як учора. Я б зараз віддав усі ці кам'яні коридори за один окраєць її хліба з сіллю, ще теплого від печі - не щоб наїстися, а щоб хоч на хвилину знову відчути дім. А я стояв у чужому замку й уже одягнений вигадував собі план, наче план міг щось виправити там, де насправді просто свербіло серце.

План був простий: перевірити коридор. Переконатися, що двері не замкнені. Подивитися, чи варта на місці. Дуже господарський, дуже розумний план - якби я хоч на секунду сам у нього повірив.

Двері я відчинив повільно, як людина, що звикла до важливих справ. За порогом чекав коридор - довгий, темний і зовсім не радий мене бачити.

Перший план був простий: пройти без жодного звуку.

Другий план народився через три кроки, коли перша дошка під ногою протяжно й з насолодою зарипіла: пройти так, щоб скрипіло не більше двох дощок за раз. Двоє чи троє чужих дверей я минув і навіть не рахував - у такій темряві важливіше було не число, а те, що не скрипить.

Третій план почався тоді, коли друга дошка, ображена, що її не запросили в перший план, відповіла ще голосніше - і покликала на допомогу, здається, увесь коридор одночасно.

Я зупинився, притиснувшись до стіни. Десь у ніші тьмяно тліла свічка, і від протягу з бійниці вогник хилився то в один бік, то в інший, кланяючись кожному моєму кроку так само насмішкувато, як удома кланялася гостям корчемна свічка.

Метал на поясі знову дзенькнув. За зачиненими дверима хтось кашлянув - раз, другий - і затих. А може, то був не служка, а замковий кіт, який вирішив, що чужинець, який так голосно намагається бути тихим, вартий уваги.

Кашель стих, і я зробив єдину розумну річ за цю ніч: перестав намагатися бути тихим. Далі я просто йшов, як у власній хаті, - і саме тому до кінця коридору дійшов голосніше, ніж за весь час до того, саме коли й план просто йти і не думати про дошки теж провалився.

Але за тим скрипом уже блимало світло. Одна свічка, майже догоріла, на кам'яному підвіконні відкритої галереї. І біля вікна, спиною до мене, стояла Злата.

Вона тримала книгу - закриту. Це я помітив раніше, ніж її обличчя: книга закрита, а не розкрита на колінах, як завжди. Це означало, що вона вийшла не за фактами.

— Ти крадешся? — спитала вона, не обертаючись, коли я зробив останній зрадницький крок.

— Так, — визнав я.

— Тоді чому тебе чути ще до повороту?

— Щоб ніхто не подумав, ніби я маю що приховувати.

— Дуже переконливо, — вона нарешті обернулась, і в тремтливому світлі свічки її очі здавались темнішими, ніж удень. — Замок стоїть на тому самому місці, де стояв учора. Я щойно перевірила.

— А ти? Теж стоїш на тому самому місці?

Вона не відповіла зразу. Вітер із рову тягнув крізь відкриті арки, холодний і вологий, і я побачив, як вона щільніше стиснула книгу перед собою - як щось, чого ще не вирішила, кому показати.

— Не спиться, — сказала вона нарешті, і в цьому слові не було звичної колючості.

— Мені теж.

— Ти весь день удавав, що тебе нічого не зачіпає, — вона дивилась просто на мене. — Юшка, коридори, та незручна лавка. Ти сміявся, наче все навколо - черговий великий план.

— А ти весь день удавала, що бачиш тільки папери.

— Я бачила не тільки папери, — сказала вона тихо.

Я не мав готової відповіді. Це було вперше, коли слово застрягло десь у горлі й не хотіло виходити ні жартом, ні планом.

— Я боюся, — сказав я, і сам здивувався, як просто це прозвучало, — що для тебе я лишуся тим, хто носить торбу і ловить бирки. Що ти вже там, у своєму світі книг і точних слів, а я тут - з планами, які самі себе видають.

— Ти вважаєш, що я не помітила, як ти ловив ту бирку? — вона зробила крок ближче. — Або як тримав мою книгу, коли квас розлився? Ти щоразу опиняєшся саме там, де треба, Даниле. Не з планом. Просто опиняєшся.

— Це теж, по-своєму, план.

— Ні, — вона майже усміхнулась. — Це вже не план. Плани ти гучно оголошуєш. А це ти робиш мовчки.

Ми стояли на відстані одного кроку, і цей крок раптом став найважчою відстанню, яку я долав за весь день дороги.

Вона переклала книгу на кам'яне підвіконня - обережно, не поспішаючи, наче давала собі останню хвилину подумати, - і руки в неї лишилися вільними.

— Скажи, якщо не треба, — сказав я, торкнувшись її щоки - обережно, готовий одразу відступити.

— Я скажу, — відповіла вона.

І сама скоротила той крок.

Перший поцілунок був обережний, майже запитальний - наче ми обидва ще перевіряли, чи не сон це, породжений холодним каменем і втомою. Другий уже не питав нічого. Вона тримала мене за комір, я торкнувся її талії, і десь між ударами серця ми відступили лише тому, що дихати стало необхідністю, а не звичкою.

— Це теж твій план? — прошепотіла вона, коли ми на мить розійшлися.

— Ні.

— Нарешті.

Вона повернулась до мене сама, і ми відступили від вікна разом, не розтискаючи рук - кроків на два, не більше, углиб галереї, де тінь була густіша.

Не знаю, скільки ми так стояли - довше, ніж дозволяв здоровий глузд, і значно менше, ніж хотілося. Десь углибині коридору, за поворотом, почулися кроки - далекі, але впевнені, і брязкіт ключів, який ні з чим не сплутаєш.

— Сюди, — Злата вже тягла мене за руку тим самим коридором, яким я щойно пройшов, - повз ті самі ніші зі свічками, тільки в інший бік, ближче до сходів, ніж до галереї. Двері її кімнати виявилися за три двері від моєї власної - я минав їх півгодини тому й не рахував, дивлячись тільки під ноги, на дошки, а не на стіни. Цілий вечір я був би готовий заприсягтися, що між нами ціле крило замку.

Книга лишилася на підвіконні в галереї, там, де Злата сама її поклала, - я встиг подумати, що вона зробила це свідомо, ще коли двері вже прочинялися.

Злата смикнула двері за собою, а я довершив справу плечем, аж поки замок не клацнув, і тільки тоді відчув, що можу видихнути. Свічка тут горіла низько, тепліше, ніж у галереї, бо протяг сюди не діставав. За вузьким вікном шумів вітер і вода рову, а всередині раптом стало так тісно, що звичайна розмова більше не мала сенсу.

Її пальці ковзнули під мій комір, а моя долоня зупинилася на її талії, і на мить я встиг подумати, чи не зайшов надто далеко, - та Злата сама притягнула мене ближче, до стіни, до цього маленького простору, де раптом не лишилося місця ні для панських правил, ні для моїх звичних жартів. Тепло її шиї під моїми губами, волосся, що вибилося з коси й лягло їй на плече, - я вже не думав ні про що, крім цього.

— Це теж план? — я спробував пожартувати, коли вона сіла на край лавки, не відпускаючи мене.

— Мовчи, — вона засміялась, притягуючи мене за пояс. — Зараз не про плани.

— Злато…

— Не говори зараз про дорогу.

— Я хотів спитати, чи…

— Я знаю, що ти хотів спитати.

— І?

— Якби не хотіла, ти вже стояв би в коридорі.

Вона притягнула мене ще ближче, і я відчував, як моя рука зупиняється на її талії, а вона сама повертає її туди, куди хотіла. Ми сміялися від хвилювання - коротко, стишено, - і сміх не гасив бажання, а тільки робив його чеснішим.

Ще один крок - і я відчував, куди все це веде, і Злата, судячи з того, як завмерла її рука на моїх грудях, відчувала те саме.

— Якщо я зараз не зупинюся… — я сказав це в її волосся, вже насилу тримаючи власний голос рівним.

— Я не просила тебе зупинятися, — відповіла вона.

І саме тоді крізь незачинені двері до нас долетіли голоси.

Не один - кілька, десь у коридорі. Дзенькіт ключів. Волочіння чогось важкого й металевого по каменю. Ми відступили лише на крок, не більше: її рука ще лежала в мене на грудях, мій подих досі торкався її волосся, і кілька довгих ударів серця ми просто стояли так, не наважуючись остаточно розпастися на двох окремих людей. Тільки коли голоси наблизились ще на крок, руки самі, неохоче, почали розтискатися.

— Скриня, — сказав хтось за дверима, приглушено, але розбірливо.

— До світанку тут не має бути, — відповів другий голос.

Злата дивилась на мене широко розплющеними очима, і я вперше побачив у них не колючість і не іронію, а той самий азарт, який зазвичай ганяв мене по всьому селу за черговим слідом.

— Ховаємось, — прошепотіла вона, і її погляд метнувся вбік, ніби вже знав, куди дивитись.

Вона потягла мене за рогом, де коридор вужчав і починався службовий прохід. Там виявилась вузька ніша, забита рушниками й полотном, - не двері, а просто запона з грубого сукна, що відгороджувала службовий закут. Я навіть не встиг зрозуміти, звідки Злата знала про неї, аж потім здогадався: вона запам'ятала все, коли ми йшли сюди ввечері, бо писарка запам'ятовує двері так само, як я запам'ятовую повороти.

Ми втислись туди разом, за тонку запону, так тісно, що я відчував кожен її подих біля своєї шиї. Її долоня лягла мені на груди, стримуючи, і я одразу все зрозумів без жодного слова. Я накрив цю руку своєю.

Мій чобіт саме тієї миті зачепив край дошки, яка миттю зібралась скрипнути. Злата смикнула мене на себе - я встиг перенести вагу назад, нога зісковзнула з небезпечного краю, - і дошка, здається, так і не второпала, що мала зрадити.

— Ти зараз сперечався з дошкою? — прошепотіла вона мені у вухо, коли кроки за запоною почали віддалятись.

— Я переміг.

— Вона просто не встигла відповісти.

Голоси не зникали - вони рухались повз нас, тягнучи щось важке в бік службового переходу. Я розібрав не все: слова губилися в кроках і скрипі коліщат, і те, що я почув, скидалося скоріше на уривки, ніж на цілі речення.

Крізь запону долетіло щось про ім'я і право говорити - я й досі не певен, чи почув це точно, чи вже сам склав потім ці слова, стільки разів переказуючи їх собі: «…якщо він заговорить, під тим ім'ям він не має права говорити».

— Борг повернувся старою дорогою.

Останні слова прозвучали чіткіше, бо той, хто їх казав, на мить зупинився зовсім близько до нашої ніші:

— Дівчина списала більше, ніж їй показали. А хлопець голосний. Такі часто не помічають, що за ними йдуть.

Я подивився на Злату. Злата подивилась на мене. Долоня, яку я досі тримав своєю, раптом стала важчою, ніж будь-яка скриня, і я відчув, як власне серце починає стукати не від близькості, а від чогось зовсім іншого - холодного й гострого, як край свіжо наточеного ножа. Хтось знав про нас. Хтось знав, що ми йдемо, ще до того, як ми самі про це знали.

Ми вислизнули з-за запони, коли кроки й брязкіт остаточно перейшли в рівномірний, віддалений гул. Ніша виходила прямо у вузький службовий прохід, яким тільки й могли нести таку вагу, - і за кілька кроків він уже обертався сходами, що йшли вниз, у темряву.

Моя рука сама лягла на холодний камінь стіни, а нога вже намацувала перший спуск, перш ніж я встиг спитати себе, чи це розумно. Лишитися тут і не дізнатися, куди понесли скриню, здавалося гіршим за будь-який ризик. Злата нічого не сказала. Вона просто пішла поруч, тримаючись у тіні стіни, і цього було досить.

Вузькі службові сходи вели вниз, у нижню галерею, а звідти в невеликий службовий двір, освітлений лише кількома скупими фонарями. Я рахував повороти - ще з коридору звичка залишилась, - і саме завдяки цьому підрахунку зрозумів, коли ми наблизились до краю двору достатньо, щоб бачити, куди йдуть люди попереду.

Двоє служивих несли між собою невелику залізну скриню - просту, без написів, обкуту залізом. При такому скупому світлі важко було сказати щось напевне, але скриня здалася мені тією самою, що стояла в архіві, у кутку, куди Северин учора так демонстративно не дивився.

На боці, там, де метал наче стерся, при цьому світлі вгадувалась подряпина - свіжа, темніший наліт на неї ще не встиг лягти. Поруч, у щілині, застряг маленький кусочок воску, темно-червонуватого, з нерівним краєм, наче хтось зірвав із неї щось швидко й недбало.

Мій чобіт зачепив відро біля стіни. Метал загримів голосно, аж я подумав, що зараз усе завершиться дуже негероїчно.

— Хто там? — гукнув один зі служивих.

Я не думав. Схопив камінець зі землі і кинув його в бік протилежного кутка двору, де загриміло щось інше - може, гак, може, ще одне відро.

— Собаки, — буркнув другий служивий, і вони пішли далі, тягнучи скриню в темряву службового двору, до воза, якого я не міг розгледіти повністю. Біля самого входу в перехід, там, де кінчався світляний кружок від фонаря, на мить бовванів нерухомий силует - я подумав тоді, що це, певно, ще один стовп чи бочка, і забув про нього, бо очі йшли за скринею.

Я потягнув Злату назад у тінь галереї й притиснув її до себе плечем - хоча небезпека вже минула, рука сама не хотіла її відпускати.

— Твій підрахунок нас урятував, — прошепотіла вона.

— Врешті-решт, безглузда звичка виявилась не такою вже й безглуздою.

Кроки служивих затихали десь у глибині двору, і на кілька довгих ударів серця не лишилося нічого, окрім темряви, шурхоту рову й нашого власного дихання, що поволі вирівнювалося. Тільки коли очі трохи звикли до цієї нової, ще густішої темряви, я побачив, що ми не самі: той нерухомий силует біля переходу таки не був ні стовпом, ні бочкою.

З тіні виступив Северин. Він стояв біля виходу зі службового переходу і дивився не на нас, а туди, де щойно зникла скриня, - наче чекав саме на неї, а не на нас. Здивування на його обличчі я не побачив.

Його погляд ковзнув по моєму розстебнутому коміру, по вибитому пасму Златиного волосся, по нашому збитому диханню. Він не сказав про це жодного слова.

— Ви обоє дуже погано ходите замком непомітно, — промовив він рівно.

— Ми вже це з'ясували, — відповів я.

— Скриню переносять, — сказала Злата.

— Знаю, — Северин не поворухнувся. — Я саме тут, аби впевнитися, що її дійсно винесуть.

Северин мовчав довше, ніж я очікував.

— Ви були тут не гостем, — сказала вона нарешті, не питаючи, а стверджуючи.

— Ні, — він теж не квапився.

— Ким?

— Людиною, чиє слово колись відчиняло одну з цих брам.

— А потім?

— А потім я попросив не зачиняти її до вечора.

— Для того воза? — спитав я.

— Для дороги, якою він мав піти.

— До Горпини?

— Через Горпину, — він на мить закрив очі, наче саме це слово важило більше за всі інші. — Вона знала, кому дає час до вечора. Я досі не знаю, чи вона знала, чим це для неї закінчиться.

— А що було у возі? — не втримався я.

Северин подивився на мене так, наче зважував, скільки правди варта одна ніч дороги.

— Це не моя скриня, — сказав він нарешті. — Але вона знає моє ім'я.

Більше він не додав нічого. Кивнув нам обом і пішов у темряву службового двору тим самим шляхом, яким щойно зникла скриня. Я хотів гукнути щось про те ім'я - і не гукнув: слово застрягло десь там само, де застрягало весь цей вечір.

Ми стояли самі, і в тій тиші, що лишилася по ньому, вже не було ні скрипу, ні кроків - тільки далекий шум рову й моє власне дихання, що ніяк не хотіло вирівнятись остаточно. Тільки коли темрява знову стала звичною, я наважився сказати те, що крутилося в мені ще з галереї.

— Злато, те, що було… — почав я, коли ми рушили назад тим самим шляхом.

— Не було помилкою, — сказала вона раніше, ніж я закінчив.

— Я й не думав, що це помилка.

— Думав, — вона зупинилась і подивилась на мене. — Ти вже начебто готуєш собі три пояснення на всякий випадок.

Вона поправила мій зім'ятий комір, і її пальці затрималися на моїй шиї трохи довше, ніж потрібно було для такої дрібної справи.

— У тебе все криво, — сказала вона.

— Замок винен.

— Звісно.

Вона поцілувала мене ще раз - коротше, ніж уперше, але свідомо, без сумніву в русі.

— Не зараз, — сказала вона тихо, вже стоячи біля дверей своєї кімнати.

Я кивнув, хоч усередині все ще не пам'ятало, як це - просто погоджуватись.

— Я знаю.

— Ні, не знаєш, — вона взяла мене за сорочку й притягнула ближче, так що між нами знову не лишилося місця для жодних панських правил. — Я сказала «не зараз», Даниле. Не «ні».

Вона відпустила мене й торкнулась дверей своєї кімнати. Ми ще стояли так - я з рукою на її плечі, вона з долонею на клямці, - і, здається, обидва не поспішали розходитись остаточно.

Аж тоді знизу долинув важкий металевий удар.

Один засув.

Потім другий.

Десь у дворі чоловічий голос наказав не випускати нікого до ранку.

Я подивився на Злату. Вона вже не усміхалася.

Замок, який удень питав, хто має право ввійти, уночі вирішив не питати, хто має право вийти.