Чорна вода

- ПОМРИ, будь ласочка, ПОМРИ сьогодні. Ти ж хочеш? М-м-м... Я хочу... Голос долинув знизу. Її власний голос. Вона лежала, дивлячись у стелю, а під ліжком хтось дихав у такт. Коли Марія затримала подих, друге дихання тривало. Вона опустила руку. Пальці торкнулися теплої чорної води. З глибини піднялася долоня з її обгризеними нігтями. Обхопила зап’ясток де пульс найкраще відчуваєтся і тихо засміялася: - Воно ще стукає… Нічого, я зачекаю.

Уранці мати принесла пшоняну кашу з молоком. Марія набрала ложку. У роті каша стала смаком мокрого попелу, а молоко тхнуло водою, в якій обмивали покійника. Світло з відчиненого вікна різало очі. - З'їж хоч трохи, доню. З-під ліжка тихо захихотіли: - Чуєш, як вона втомилася тебе любити? Їж, їж. Треба ж мати силу, щоб знову нічого не робити. Мати лише погладила її по чолу. Коли мати вийшла до худоби, Марія стала навколішки біля ліжка. У межах його тіні лежала чорна вода.

Поверхня була гладка, мов натерте скло. Марія опустила туди дерев'яну ложку. Та пішла вниз без плескоту й падала, поки не зникла. У воді виднілась хата. На ліжку лежала Марія, хоча справжня стояла поруч. Відображення розплющило очі. - О, ти все-таки встала. Сподіваюсь це в останнє. Марія відсахнулася, та важкість повернула її на постіль. Руки налилися свинцем, ковдра тиснула, мов сира земля. Мати повернулась і сіла поруч, почавши розчісувати їй волосся.

Гребінь торкався голови, а відчуття приходило із запізненням, ніби тіло лежало десь далеко. Під ліжком солодко зітхнули: - Віддай мені біль. Я залишу тобі тишу. Таку, де ніхто більше не проситиме тебе жити. Марія заснула ще до кінця фрази. Вона прокинулася через три дні й була певна, що минула одна ніч. Біля печі стояли миски. Мати рухалась повільно, а під очима в неї залягли темні плями. Край ряднини був мокрий. Марія звісилася з ліжка й заглянула вниз.

Чорна вода сягала середини ніжок. На поверхні лежали братова сорочка, материна хустка, глиняний коник з дитинста і пасмо Маріїного волосся. - Я прибрала все зайве, - промуркотів голос. - Пам’ять важка. А ти й без неї ледве ворушишся, ледащо ти моє. Марія пішла до дверей. Тінь від ліжка витягнулася за нею чорною смугою. Усередині тіні ворушилася вода. Кожен крок груз у ній глибше: спершу по кісточки, потім по литки. До засуву лишалося три кроки. - Завтра, - прошепотіли сотні голосів.

- Завтра встанеш. Завтра вийдеш. Завтра попросиш допомоги. Марія озирнулася. Ліжко стояло посеред чорного плеса, а по воді до неї пливли довгі пасма мокрого волосся. Мати ввійшла з відром і ковзнула поглядом крізь Марію, що стояла біля дверей по коліна у чорній тіні. На ліжку вже лежала інша. Її обличчя дихало, ворушило віями й тихо стогнало, як хвора людина. Мати кинулась до неї й заплакала. Справжня Марія закричала. Голос пішов униз, під дошки. Мати почула шкряботіння й нахилилась.

Двійниця розплющила очі: -Там миші, мамо. Не слухай. Вони хочуть, щоб ти страждала. Коли мати відійшла від ліжка, самозванка сіла на Маріїному ліжку й повернулася до неї. Її шкіра була бліда й гладка, а з мокрого волосся на ряднину крапала чорна вода. - Я займу твоє місце, - сказала вона. - Їстиму, вставатиму, допомагатиму матері. Усміхатимусь, коли їй захочеться бачити доньку щасливою. Вона навіть не помітить, що ти зникла. Вона простягнула до Марії довгі пальці. - А ти підеш униз.

Там ніхто не проситиме тебе жити. І не доведеться щодня дивитися, як усім через тебе важко. Марія відступила до покуття й схопила громничну свічку. Мати казала: її вогонь викриває все, що ховається під людською подобою. Вона запалила ґніт і піднесла свічку до чорної води. Полум’я нахилилося вниз, ніби вода втягувала його подихом. Краплі воску падали без плескоту й засвічувалися в глибині одна за одною. Тоді знизу Маріїним голосом прошепотіли: - Мамо, допоможи мені.

Марія ще не встигла розтулити рота. Полум’я відірвалося від свечі й пішло під воду. У його світлі відкрилися дясятки ліжок, що висіли в бездонній темряві. З кожного звисали руки, ноги й подекуди довге волосся. У кожному лежала людина з розплющеними очима й чекала, коли нагорі хтось нарешті поступиться їй своїм місцем. Чорне море тяглося під усіма хатами. У нього падали непрожиті дні, недоторкані миски, невідчинені двері й слова “завтра”, повторені стільки разів, що вже нічого не означали.

Голоси з глибини вимовляли людські думки раніше за самих людей. Кожна калюжа, кожне відро, кожна сльоза могла стати його оком. Вода чекала, поки людина перестане вірити власному болю й назве хижий голод спокоєм. Мати обхопила двійницю за плечі, взагалі не помічаючи Маріїї. А самозванка сіла й міцно пригорнула її. - Мамо, мені вже краще. У голосі було тепло. Обличчя слухняно усміхалося. Мати заплакала від полегшення. Під ногами справжньої Марії розійшлися дошки.

Вода потягла її вниз. Вона вчепилася в край ліжка. Двійниця нахилилась і почала розтискати її пальці. Мати дивилась, але не бачила. - Один, два, три... Розумничка. Бачиш, як легко, коли нарешті перестаєш заважати? Мати заснула поруч із донькою, не випускаючи її руки. Уночі її розбудив стукіт під підлогою. Двійниця лежала з розплющеними очима. - Миші, мамо. Спи. Стук стих. Мати відвернулася до стіни. Тоді знизу долинуло: - Мамо, це я. Мати завмерла. Двійниця обняла її зі спини.

Від долонь пахло мулом і кислим молоком. - Вона знову хоче зробити тобі боляче. Не слухай. Я ж одужала. Удосвіта нова Марія встала, поїла, зачесала волосся й усміхнулася матері. Від ліжка до дверей тяглися мокрі сліди, хоча надворі стояла посуха. Під підлогою справжня Марія била долонями в дошки. Навколо відповідали тисячі рук. Над ними ходили матері, чоловіки й діти, радіючи, що їхні близькі нарешті стали зручними. А вода шепотіла: - Будь ласочка. Сьогодні твоя черга.