Дерев'яна плоть

Понівечина дерев’яна долоня поповзла по моєму шинквасу сама... повільно, скребучи кістяними нігтями з риб'ячої кості, ніби шукала горло. Гість сидів навпроти, ховаючи порожній рукав під столом. Говорив так тихо, наче всередині стін спало щось голоднеь щр ураше не будити. Пиво перед ним видихлося. Він не торкнувся кухля. Долоня доповзла до мого зап’ястка. І тричі постукала пальцем по живій жилі і відступила. Тепер вона лежала між нами пальцями догори.

У заглибинах чорнів засохлий бруд. Від неї пахло вогкою домовиною, яку відкрили через багато зим. Гість загорнув обрубок своєї руки глибше в рукав. - Вона не частина ляльки, - прошепотів він. - колись була моєю. Я прибрав свій кухоль подалі. Колись він служив різьбярем при панському дворі над річкою, де вода навіть улітку здавалася чорною. Робив святих, надгробні фігури, театральні маски й маріонеток.

Знав назви кісток латиною, умів сховати шарнір під восковою шкірою й вирізати усмішку, від якої люди відводили очі. Він вважав тіло механізмом. А душу - скрипом погано припасованих деталей. Одного вечора ключник привів його до порожньої комори біля панського театру. Пан замовив постать, у якій кожен гість мав упізнати себе, але не насмілитися сказати про це вголос. Для роботи принесли віск, кінське волосся, срібні нитки й деревину.

Лише згодом різьбяр помітив на одній дошці темну заглибину з застяглим волосям, ніби від людської потилиці. Дерево взяли з розібраної домовини. Комора стояла над старим льохом. Звідти тягло яблучною гниллю, мокрим каменем і солодким запахом, який буває біля тіла за кілька днів до похорону. Вікно виходило в сад, дерева там не ворушилися навіть під вітром. Ворони сиділи на гілках годинами, не кліпаючи. Щоночі різьбяр чув під підлогою тихе шкребіння.

Наче хтось унизу також працював ножем. Він витесав тулуб, видовбав груди й посадив голову на прихований дерев’яний шип. Обличчя вкрив воском, змішаним із попелом і крейдою. Лялька виходила бездоганною. Це лякало. Живе обличчя завжди трохи криве: одна брова вища, губа сіпається, пальці різної довжини. Тут усе було правильне до огиди. Ніби людину нарешті виправили від життя. На третю ніч він прокинувся від того, що комора стала неприродньо тихою.

Змовкла підлога. Сволоки. Двері. Навіть вогонь у печі горів без тріску. Ляльки біля стіни вже не було. Вона сиділа за столом, поклавши руки перед собою. Воскові повіки були заплющені, а голова трохи схилена, наче вона дослухалася до його дихання. Під босими ногами підлога прогиналася, мов натягнуте полотно. Різьбяр ступив до дверей, але вони відсунулися далі. Піч наблизилась до столу. Стіни повільно зійшлися.

Сволок опустився так низько, що торкнувся його волосся. Кімната складалася навколо ляльки, наче театральна декорація, яку хтось невидимий збирав для наступної сцени. Різьбяр затулив рота. Його подих ішов із ляльчиних грудей. Він торкнувся її плеча. Під воском щось ворухнулося й відповіло дотиком зсередини. У грудях різьбяра тихо клацнуло, в ньому перескочив зубець механізму. Свічка пригнулась до столу, а тінь від миски поповзла їй назустріч. Лялька розтулила рот.

У темряві між її губами не було язика, там тремтіла маленька копія нічного неба. Слова виникли під його шкірою, їх видряпували з внутрішнього боку ребер: "Ти не створив мене. Ти творець форми, я творець вмісту". Ляльчин рот розширювався, хоча віск не рвався. "Ваш світ давно висить на нитках. Люди називають їх жилами, дерева - корінням, небеса - зорями. Різні назви допомагають вам не помічати однієї мотузки. Дуже іронічно..." Тоді щось над стелею смикнуло її голову вгору.

Різьбяр кинувся до вікна. Село стало пласким, наче його намалювали на полотні. Дим із коминів застиг однаковими смугами. Люди йшли дорогою без звуку, а сліди з’являлися перед їхніми ногами. Собака біля тину роззявив пащу. Гавкіт пролунав лише тоді, коли тварина вже її закрила. Над церквою небо провисло складкою. У тріщині за ним ворушилося щось бліде й велике.

Він схопив ножа й розітнув собі долоню, бажаючи побачити кров - останній доказ того, що він живий. Шкіра розійшлася сухо. Під нею лежали туго натягнуті білі волокна. Між ними проступало світле дерев’яне кільце. Він підчепив одне волокно ножем. На подвір’ї завив пес. У льосі закричала дитина. Лялька підвела голову. А його власна рука почала стискатися без його волі.

Роками він ходив дорогами, доки плоть повільно тверділа й набувала запаху свіжої дерев'яної стружки. Першою відпала долоня. На світанку гість пішов із корчми, залишивши її на шинквасі. Я кинув її в піч. Вона не горіла. Пальці лише стиснулися, а вказівний повільно піднявся до стелі. Там, між сволоками, натягувалася тонка біла нитка. Вона йшла крізь дах просто в небо. І хтось нагорі обережно потягнув за неї.