Сиротник

Я ненавиджу свою дитину. Всім серцем ненавиджу. Гидота, гидота, гидота. Забери її. Орина сказала це спокійно, наче просила винести з хати стару діжку. У темному кутку перестала гойдатися довга тінь ноги. - Дивно, - озвався голос із-під дитячих ковдр. - Вона вже сьому ніч просить мене забрати тебе. Марійка лежала під рядниною, затиснувши пальці у вухах. - Вона чує? - прошепотіла Орина. - Вона чує тебе вже шість років.

Уранці Марійка принесла матері половину свого хліба й суху волошку. - Можна я сяду поруч, мамо? Орина взяла окраєць, повільно з'їла його перед донькою, а волошку розтерла пальцями над підлогою. - Через тебе мені й їсти гидко. З кутка долинув шепіт: - Шість тисяч шістсот шісдесят шість. Стільки разів вона назвала тебе мамою. Ти відповіла на триста тринацять.

Коли Марійка вийшла, Орина повернулася до темного кутка. - Коли вже прийшов. То забери її. Під ковдрами щось повільно вдихнуло. Хата наповнилася запахом сірки, диму, і чомусь материнського молока. Від цього дивного поєднання паморочилось в голові. - Я прийшов на твоє обряд твого зречення, люба... Тепер доведи, що вона справді тобі чужа. Орина всміхнулася. Їй здалося, що хтось нарешті дозволив перекласти провину. З темряви висунулася Марійчина ложка і одразу зникла. - Почнімо з вечері.

Орина поставила на стіл одну миску й повільно їла перед донькою. - Мені теж можна? - Дітям, яких скоро заберуть, вечеря ні до чого. Уночі Орину розбудив стукіт ложки. Сирітник сидів біля Марійчиного ліжка. Він узяв зі столу недоїдений матір'ю окраєць і поклав дівчинці під ковдру. Орина хотіла закричати, та рот наповнився гарячим попелом. - Ти наїлася, - промовив Сирітник. - Тепер її черга.

До світанку Орина випльовувала попіл у миску, а потім мовчки дивилася, як Марійка їсть окраєць. Того ж дня вона завела доньку до холодної комори, зачинила двері на засув і сіла поруч слухати. Марійка покликала її сорок три рази. Після останнього "Мамо" за дверима стало тихо. Уночі Орину розбудив холод. Під сорочкою хрумтів іній, пальці посиніли. Вона дійшла до комори й відсунула засув. Марійка спала на підлозі, загорнута в теплі ковдри, яких у їхній хаті ніколи не було.

- Я відповів на сорок четвертий, - сказав Сирітник. Увечері Марійка вже сиділа біля печі й гріла руки. Орина поралася надворі, а в темному кутку тихо скрипіли старі ковдри. Дівчинка довго мовчала, потім прошепотіла: - Дядьку, ти бачив мого тата? Він справді помер через мене? Орина саме ввійшла до хати й почула запитання. - Через тебе! Якби ти не захворіла, Степан був би живий. З димоходу посипалася сажа. - Я пішов сам, Орино, - відповів голос її чоловіка.

Мати нахилилася до печі й прошипіла: - Мовчи, мертвий. Вдень відвела Марійку до старої верби над замерзлою річкою. - Стій тут. Підеш за мною - я більше не повернуся. Дівчинка кивнула. Орина пішла, не озираючись. Дорога тричі привела її до власного порога. За спиною весь час скрипіла колиска. У хаті Марійка вже гріла мокре волосся біля печі. На долоні лежала Степанова обручка, загублена в день його смерті. - Дядько з ковдр сказав, тато не хотів, щоб я несла твою провину.

Орина схопила кочергу й ударила в куток. Залізо ввійшло в темряву, як у мокру землю. - Під підлогою заплакали діти. Сирітник випростався. Його голова зігнулася під стелею, а з-під ковдр звисали молочні зуби, хрестики й вузлики дитячого волосся. - Вона просила обійняти її сто сім разів. Ти обійняла двічі. - Замовкни! - Я лише рахую, Орино. Хочешь порахую скільки годин твого мерзотного життя зашилось? Біля стіни захиталася стара колиска.

- Скажи їй правду в очі, - мовив Сирітник. - І двері відчиняться. Марійка стискала батькову обручку. - Мамо, я справді погана? Вона обережно обняла Орину за пояс. Мати відчепила маленькі руки й витерла місце, де її торкнулися дитячі пальці. Дівчинка простягнула обручку. Орина навіть не взяла її. - Ти мені чужа. У печі згас вогонь. За стінами перестав дихати вітер.

Марійчина тінь відлипла від її ніг і поповзла до Сирітника. Дівчинка лишилася біля печі без тіні. Істота накрила її плечі краєм старої ковдри. Орина всміхнулася: - Тепер забереш її? Порожнє густе обличчя повернулося до неї. З-під ковдр пахнуло холодним льохом. - Вона тепер сирота. Моя сирота... - То забирай її. - Ні. Я приходжу по тих, хто робить сиріт. За Ориною сама зачинилася засувка.

Підлога під Ориною розм'якла, наче дно миски з кишками. Зі щілин висунулися маленькі руки й обхопили її ноги. Вона вчепилася в стіл. Дерево стало слизьким від слизу з запахом гнилої риби. - Марійко! Скажи йому, що я твоя мати! Сирітник нахилився до неї. Під ковдрами заскрипіли десятки колисок. - Бачиш дитя... Тепер згадала це слово. Руки потягли Орину вниз. Її коліна підігнулися до грудей, а голос зробився тонким і дитячим.

На світанку посеред хати вже стояла колиска. Усередині лежала Орина, складена так тісно, що коліна торкалися щік. Її пальці шкребли дерев'яне дно. - Доню, випусти мене. Я твоя мама. Марійка зробила крок. - Вона кличе тебе лише тоді, коли страшно їй, - сказав Сирітник зупиняючи її. Дівчинка взяла його за руку й вийшла з хати. З-під підлоги тисячі дітей прошепотіли: - Мамо, а ти мене любиш? Мамо... З кожним словом колиска ставала все менше, як і кількість ще цілих кісток в Орини...